Осінь заявила про себе швидкими приморозками. Жовтень тільки-но розпочинав свою ходу, а на зелених ще травах і пишно розквітлих квітах сріблився ранковий приморозок. Вода у невеличких калюжах вкрилася прозорим крихким льодом, а легенький вітерець повівав з приємною прохолодою. Але сонце ще не ховалося за хмари. Цікавим оком воно виглядало на сході неба, відкриваючи казкові рожеві краєвиди, які швидкоплинно змінювалися.
Сільський автобус під’їхав до районної автостанції із села, коли дорога вкривалася вологою від розтопленого сонцем приморозку. Біля касових віконець вишикувалися довгі галасливі черги, які оживали із приходом транзитного транспорту. Та рейсові автобуси були переповнені пасажирами: виїхати з районного містечка до обласного центру здавалося непростою справою.
Наталя переступала з ноги на ногу, підтягаючи за собою важку сумку з продуктами, коли оголосили про продаж квитків до Тернополя. Дівчина стояла недалеко від віконечка і через декілька хвилин отримала квиток до обласного центру. Чорнявий водій при вході до автобуса просив заходити пасажирів, які мали квитки до кінцевого пункту призначення, а жителі ближніх сіл чекали своєї черги біля входу. Наталя без особливих зусиль увійшла до салону, зайняла місце біля вікна у третьому ряду, примостивши сумку біля ніг. Автобус поступово заповнювали пасажири.
Водій жваво перемовлявся з контролером, який приніс документи для відправки. Люди щільно стояли у салоні, а пасажири з квитками ще підходили і просили поступитися, щоб зайти. Водій спересердя сказав до контролера: «Що там у касі міру втратили? Не приведи Боже якої аварії, що я маю робити з таким переповненим автобусом?». Контролер виправдовувався, що один із автобусів через поломку не виїхав зранку із гаража, і тому стільки людей змушені їхати цим рейсом.
Нарешті, попхавши останнього пасажира на східцях, зачинилися двері і автобус зрушив з місця.
Наталя задрімала майже одразу, як від’їхали від автостанції – вчора пізно прийшла з танців, а зранку мусила встати, щоб завчасу виїхати, бо ще має підготуватися до занять у виші. Сон був коротким. Ще не розплющивши очі, почула слова молитви і мовлене у відчаї: «Господи, змилосердься над нами і відверни ту страшну біду». Спросоння не розуміла, де вона і що відбувається. Опам’ятав погляд у вікно: з мосту, який дугою спадав згори, з’їжджала колона армійських машин. Це були потужні «Урали», які мали причеплені за кузовом хто польові кухні, а хто лодії на колесах. Прямо на автобус повзком по слизькому асфальті їхав важкий грузовик із лодією. Видно, відмовили гальма, і машина некерована рухалася згори.
Молоденький водій, обхопивши кермо, плакав. Автобус не міг дати заднього ходу, бо слідом за ним вишикувалися рядочком машини. Водій автобуса із відчаю оглянувся і викрутив рулем так, що автобус став впоперек дороги. Голоси у салоні затихали. Люди з жахом дивилися, як скорочується відстань від «Уралу» до автобуса. Наталя подумала: «Напевно, впадемо у річку. Може, вода не скоро заповнить салон». Погляд дівчини, як і в усіх пасажирів, був спрямований на тяжку страшну машину, яку віддаляло декілька кроків від автобуса.
Водій «Уралу» напружено дивився вперед. Здавалося, він заглядає в очі кожного пасажира, просячи вибачення у них.
І тут сталося диво: за декілька сантиметрів від автобуса машина повернула вбік. Люди із полегшенням зітхнули, але тяжкий удар струснув салон: лодія перекинулася і побила передню частину автобуса. На людей посипалося побите лобове скло, хтось ойкнув і нараз стало тихо… …
Водій відчинив двері і люди неквапливо виходили на вулицю. Хлопчина, який стояв недалечко від водія, хникав. Мати, взявши його під руки, допомогла вийти, і роззувши, витрясла із черевика кусочки скла.
Наталя виходила із майже порожнього салону. Люди не розходились далеко, а стояли невеличкими групами біля автобуса. Військовий, видно керівник колони, розглядав побитий спереду автобус і, розвівши руками, заявив, що ніякий ремонттут уже не допоможе. …
Посивілий водій стояв неподалік автобуса і мовчки потирав руку з синцем на зап’ясті…
Марія ГУМЕНЮК
