Ще зовсім недавно колишній голова ОДА Валентин Хоптян, пригадую, ледь не на кожній колегії розпікав керівників медичних закладів за те, що в області повільно впроваджуються реформи. Під ними, насамперед, малося на увазі закриття відділень, а то й цілих лікарень у районах та селах, створення центрів первинної медико-санітарної допомоги, а, точніше, поділ поліклінік, реорганізація «швидкої». Правда, незрозуміло,чому, адже область не брала участі у жодному пілотному проекті.
Головні лікарі стогнали, та відверто заперечити Хоптяну, його гуманітарному заступнику Петру Гочу, а тим паче натхненнику і розробнику реформ в області ректору медичного університету Леоніду Ковальчуку. не наважувалися. Хай і «скорочене», але тепленьке місце в районі знайти не так легко. А ще коли поруч працюють родичі, відділеннями завідують сини чи дочки… Простий же народ синів і стогнав від такої перебудови медичної галузі, але витягав і витягає далі останні копійки на ліки, на бензин, щоб заправити швидку, на «дякую» медикам…
Сьогодні ми запросили до розмови головного лікаря Тернопільського районного територіального медичного об’єднання Ігоря ВАРДИНЦЯ. Саме він був найбільш неугодним владі, адже від багатьох «нововведень» у сфері медицини просто відмовився.
– Ігоре Степановичу, попередній уряд реформами у медицині називав, як не дивно, зменшення бюджетних асигнувань на галузь охорони здоров’я, закриття дільничних лікарень, цілих відділень у районних закладах. Фактично спрощувалися та скорочувалися можливості надання якісної медичної допомоги населенню.
– А реформами при цьому і не пахло. І ми всі це відчули: медики і пацієнти. Я 30 років працюю головним лікарем і знаю, що це таке. Наприклад, я був противником сімейної медицини у тому вигляді, як вона у нас зараз є. Ми мали амбулаторно-поліклінічну первинну допомогу на досить високому рівні. Діти мали лікаря-педіатра, дорослі – терапевта. На рівні районних лікарень, тобто вторинному, послуги надавали вузькі спеціалісти. Діяла профілактична ланка. Але почали з того, що позакривали санстанції – ніхто не відповідає за обов’язкові медогляди, за обстеження води… Тобто профілактика захворювань «почалася» із знищення контролюючих органів. А що таке медогляд? Це можливість попередити недугу і меншими зусиллями повернути людині здоров’я. Наприклад, відправити у санаторій, хоча нині і ці заклади або приватизовані, або переведені на госпрозрахунок.
– Незрозумілою тратою державних коштів було і створення відділів охорони здоров’я при райдержадміністраціях. Коли у районі є головний лікар, чим керувати ще?
– Це робилося умисне. Аби контролювати бюджетників, насамперед, на виборах. Отож, і вийшло два центри управління районною ланкою охорони здоров’я, по суті, два штати. Це був лише заорганізований процес, щоб ним управляти в такому руслі, як вигідно владі.
– Тернопільський район – єдиний, де й досі немає центру первинної медико-санітарної допомоги як окремої юридичної одиниці. Саме такі центри, за задумом влади, мають акумулювати роботу ФАПів, амбулаторій, сімейних лікарів з метою наближення цієї допомоги до населення.
– Скажіть, чи варто відділяти те, що напрацьоване роками, від лікарні та створювати додаткову штатну структуру, яка, звісно ж, потребує додаткових коштів? Вибачте, сьогодні не потрібні два головні лікарі, щоб керувати ФАПами та сімейними амбулаторіями. Усе це робилося під тиском, з подачі тодішнього гуманітарного заступника голови ОДА пана Гоча та ректора медичного університету пана Ковальчука. Вони спішили доповісти міністерству охорони здоров’я, що в нас все зроблено, незважаючи на те, що область не брала участі навіть у пілотному проекті, який тягне за собою відповідне фінансування, забезпечення матеріально-технічними засобами.
У Тернопільському районі, власне, було створене територіальне медичне об’єднання ще у 2008 році, і ми повністю перейшли на забезпечення управління майном у комунальну власність. Головного лікаря затверджує сесія, депутати дають йому певні завдання. Як керівник, я підпорядкований не одній особі, яка мене призначає, а громаді, яку представляють 90 депутатів у райраді. І так само я звітую перед людьми. До нас приїздили з інших районів, брали статут, хотіли впроваджувати щось подібне у себе. Але голови місцевих адміністрацій вдарили, образно кажучи, по руках. Хоча наш проект дав позитив без особливих утисків. Ми скоротили кількість ліжок до 30 на 10 тисяч населення – це європейський рівень. Той, який необхідний нині нашій медицині, щоб не витрачати коштів на зайві стіни. Фінансування йде на жителя і це правильний підхід – нині ця сума складає близько 500 гривень на людину. Тобто, нам цікаві не ліжка, не стіни, а наявність діаностично-лікувальної апаратури, нормальні спеціалісти. У нас зменшилися видатки, ми змогли з того куцого бюджету ще щось купити. До речі, у так званій обласній комісії з реформування медицини, а там приблизно 20 чоловік, лише один головний лікар районної лікарні. А «реформують» якраз вторинну ланку охорони здоров’я!
– Ще одне ноу-хау: створення госпітальних округів.
– Давайте ми створимо нормальну інфраструктуру, побудуємо дороги, щоб швидка не застрягала у ямах, наповнимо окружні лікарні новітнім обладнанням, а не будемо одразу знищувати в інших ЦРЛ хірургічні, пологові відділення, реанімацію, перетворюючи їх у богадільні.
– Наша область – єдина в Україні, де немає медичного закладу третинного рівня. За рішенням обласної ради обласна комунальна лікарня нині має статус університетської.
– Скажемо відверто: обласна лікарня медицині фактично вже не належить. Вона потиху переходить у власність Тернопільського медичного університету. Хоча змішання власності державної, типу університету, з комунальною – ніде у бюджетних кодексах не прописано. Але владою, колишньою і теперішньою, це нормально сприймається: як цілі відділи переходять у власність університету – вони там роблять ремонти, потім беруть їх в оренду за 1 гривню, з’являються навчальні кімнати, а людям, за великим рахунком, лікуватися ніде. І якщо сьогодні хворий, у якого будуть проблеми, подасть до суду, він його виграє, а платити буде медичний заклад, який направив людину не за призначенням. Не в лікарню третинного рівня, а в університетську, котра призначена, насамперед, для навчання. У світі такі лікарні безкоштовні. Вони навіть не входять в систему соціального пакету, тобто страхової медицини, адже там вчаться на людині. У нас виникає ситуація – ми зробили з комунальної лікарні третинного рівня навчальну базу, кошти перетікають, в тому числі, у державний університет, який, ще раз наголошу, ні копійки не платить за оренду тих приміщень, які використовує, хоча це абсолютно забороняється бюджетним кодексом. У нас в області чомусь це вважається нормою.
– Ігоре Степановичу, подейкують про якусь боротьбу між вами та ректором медуніверситету…
– Це не боротьба, це – називати речі своїми іменами. Я ніколи за посадами не бігав, хоч у свій час мене навіть просили очолити обласне управління охорони здоров’я. Два дні побув і відмовився. Я 30 років працюю головним лікарем, практичну медицину знаю не з книжок. Сьогодні ми подали проект реформування галузі на вторинному рівні в МОЗ, знову ж таки, не для того, щоб шукати посади, а своїм досвідом допомогти зробити певні кроки, закликати громадськість, що так не може бути і, зокрема, в нашій області.
Тернопілля не настільки багате, щоб бавитися в реформи. Наприклад, ті самі Рівненська чи Волинська області, не маючи медичного університету, мають медицину на досить високому рівні. Це доводить, що в галузі охорони здоров’я потрібні три речі: хороші кадри, відповідне діагностичне обладнання та механізм нормальної співпраці первинної і вторинної ланки: від ФАПу – до того, що є в районі. І, звичайно, якісний третинний рівень надання медичної допомоги. Кілька слів хочу сказати ще про новації по швидкій допомозі. На папері уже створили єдиний обласний територіальний заклад – центр екстреної медичної допомоги. Логіка у цьому є, але ж під це треба підвести не лише законодавчу, а й матеріальну базу. Для централізованої диспетчерської служби поки що навіть приміщення нема. У нас в районі вже давно, згідно стандартів, було 6 машин швидкої на 64 тисячі населення. І відпрацьований за 20 хвилин доїзд до хворого, коли в Україні про це лише думають. Добре, нині ми знайшли хоч якийсь вихід: чотири бригади віддали на центр, дві ще залишили в себе. Як на мене, робиться це все заради переділу величезних бюджетних коштів, під які іде закупівля машин, пального, медикаментів… А система територіального медичного об’єднання, яку ми пропонуємо, – це абсолютна форма, яка підпадає під місцеве самоврядування і налаштована на те, щоб кошти не розпорошувати, а використовувати ефективно.
– Ми вже стільки років говоримо про страхову медицину…
– Я дивуюся нашому міністру – цей шанс буває дуже рідко, коли на фоні революції можна щось зробити, адже часу розкачуватися нема. Треба ставити питання у сесійній залі про введення страхової медицини. Нема чого боятися, вона і так у нас вже є. Нині на 40 відсотків люди застраховані, тобто це ті кошти, які виділяє на медицину держава. Додаємо до цього особисту страховку, юридичних осіб і будемо мати хороший заділ. (???) Безкоштовної медицини давно не існує. Міністр уже спізнився, він мав винести це питання першочергово, а не розказувати далі, закривати лікарні чи ні. Те, куди не будуть йти люди, закриється само. Послугу зробить той, хто може її зробити. Ми прорахували: страхівка в районі нині коштує 400 гривень у рік. Нехай не всі, але, думаю, більшість жителів були б згідні оплатити цю суму і мати безоплатне лікування в разі захворювання. 60 тисяч населення помножте на 400 гривень – це 24 мільйони у рік. 19 мільйонів дає держава. Люди можуть мати і меншу, дешевшу страхівку, наприклад, лише по невідкладних станах чи по факту. На жаль, на сайті міністерства і далі йде мова про закриття лікарень, скорочення лікарів. А треба написати лише два слова: відмінити псевдо реформи.
Зіна КУШНІРУК.
