Осінній лист. (Йому)
«Доброго осіннього дня. Щойно повернулася з нашого парку. Тепер я ходжу туди сама. «Не поспішай, – шепоче осінь, – тебе все одно ніхто не чекає». Я зупиняюся і слухаю концерт раннього осіннього падолисту. Він схожий на оксамитовий голос віолончелі. Може, це грає вітер. А, можливо, це плід моєї фантазії і терпких спогадів. Парк живе цією дивовижною музикою. А вечір, захоплений у полон осінньою мелодією, приходить все раніше і раніше.
На доріжки, алеї, стежки і стежечки, на чиїсь розгублені сліди дерева поволі скидають обрамлені у вересневу позолоту листочки-листи. Я роблю з них букетики. Вони схожі на маленькі розкуйовджені сонця…
Сьогодні був дуже теплий день. Здавалося, літо з осінню зустрілися й не можуть попрощатися. Ти говорив мені: «Не сумуй. Я не вірю, що осінь – пора розлук. Адже тільки вона буває золотою. І лише вона кличе птахів та людей у вирій, аби вони пережили холоди, розчарування, розлуки і змогли повернутись».
Маленький павучок снував з бабиного літа гойдалку-колисочку. Вітер поклав біля моєї лавки кілька жовтих листочків. І поетичні рядки про нас… «Осінь пише коханим листи. Вони пахнуть дощем, хризантемами… Недоспілі чуття… Перестиглі слова… Невгамовна, шукає заблукані долі за старими адресами. Осінь пише листи. І чекає на відповідь, наче на диво…»
У мене все гаразд. Бережи себе».
Зимовий лист. (Їй)
«Привіт! Нарешті відповідаю на твій осінній лист. Пізно. Пробач. За вікном морозно і падає сніг. Наче надії, пошматовані на безліч мініатюрних холодних клаптиків. Ти завжди губила рукавички. Гріла руки в холодних кишенях. Пригадуєш, я називав тебе леді Одна Рукавичка. Хотів би зігріти твої руки. Але між нами стільки непорозумінь, недомовок… І відстань.
Ти якось сказала: «За поворотом моєї долі очікує інший. Не запитуй, хто він. Бо у твоєму житті я – не єдина. Ти вагаєшся, кого вибрати: мене, чи ту, яка роками терпить твої походеньки. Вона згідна прощати непростиме. Ти повинен повернутися до неї. Бо я не зумію стільки прощати. І не зможу відчинити тобі двері, коли будеш повертатися з чужих обіймів».
Я жартував над твоїми словами. Тепер зрозумів, що жартував над твоїми почуттями…
Я купив рукавички. Теплі, елегантні. Ношу їх у кишені. Леді Одна Рукавичка, я схожий на нерозважливого хлопчиська?
…Це не я тоді вибирав. Ти сама вибирала. Я не знаю, хто очікував на тебе за поворотом долі. Може, й ніхто. Цей міфічний Хтось міг бути твоєю вигадкою. Ти завжди намагалася бути благородною. І ця твоя жертовність… Гадаєш, вона була оправдана?
Ти відпустила мене. Я пішов… Я хотів повернутися. Але боявся зазирнути за поворот твоєї долі.
Всього доброго. І ти бережи себе».
Весняний лист. (Йому)
«Добривечір. Я була у нашому парку. Подекуди ще біліють загублені снігові хустинки. Але весна почуває себе володаркою і господинею. Парк повеселів після холодів. І небо повеселіло. І світ… І люди…
Якийсь дивак зупинив мене, дістав нотний папір, олівець і швиденько почав писати нотні знаки. «Ви музикант? Композитор? Я не знаю вас», – сказала незнайомцеві. «І я вас не знаю, – відповів він. – Але ви схожі на весну. І я дарую вам цю мініатюрку на щастя. Адже ви вірите, що щастя – не абстракція?»
Я злякалася цього чоловіка. Кинулася геть. А він гукав: «Зачекайте! Не бійтеся! Я ще напишу вам музику сонця і дощу. Запаху торішнього листя і свіжої трави…»
Коли я зупинилася, то побачила, що незнайомець побрів у протилежний бік. Я засмутила його. Добрі диваки тепер зустрічаються рідко. І ми втікаємо від них. А, може, від себе.
Але в мене залишилася його музика…
Я шукаю у парку цього незнайомця. А його немає.
Мабуть, на твоєму обличчі блукає іронічна помішка. Думаєш, цей дивак – моя вигадка? Запах листя і трави, покладений на музику… Як повинна звучати ця мелодія?
Сподіваюся, у тебе все гаразд. З весною тебе. Бувай!».
Літній лист. (Їй)
«Вітаю! Ти завжди любила літо. Коли світ ховався у тінь, ти сміялася: «Хіба сонця може бути забагато?». В обіймах гарячих літніх місяців ти почуваєшся щасливою. Як я заздрю їм!
Я не розумів твоїх дивацтв. З іронією споглядав, коли ти визирала через вікно й шепотіла: «Доброго ранку, світку. Я люблю тебе. Літечко-сонечко, дякую за тепло». Ти хотіла пригорнути землю і поцілувати її у щічку…
Я був у горах. Шкода, не з тобою. Пригадуєш нашу першу мандрівку в гори? Ти казала: вони підіймають людей ближче до небес, дарують мріям крила. Ти любила спостерігати за табунами кучерявих хмар. «Вони вже ніколи не повернуться, – зітхала. – Хмари схожі на життя. Біжать-поспішають. Не знають, коли і де кінцева зупинка». «Хмари випадуть дощем», – відповів я. «Щоб знову стати окрасою неба… Якби люди мали такі чисті серця…»
Я стояв на вершині гори і думав про тебе. Поруч була інша жінка. Не та, «яка згідна прощати непростиме». Це була випадкова знайома. Вона шукала тиші й порозуміння зі світом. Через її долю пролетіла буря. Розхристала спокій.
«Що ви шукаєте у піднебессі?» – поцікавилася незнайомка. «Себе… ні, її…», – відповів. «Знайшли?». «Загубив… Укотре загубив». Я розповів їй про тебе. «Ви справді її загубили», – мовила. «Вона сама відпустила мене». «Могли б і не йти…».
Я хотів би побачити тебе. І сказати… зізнатися… Ми можемо зустрітися?
Гарного літнього настрою!»
Лист п’ятий. Осінній. Останній. «Ти – птах без гнізда…Ти – вітер. Я ніколи не зможу втримати тебе…» Лист залишився незакінченим і невідісланим.
…Він стукав у двері. Не відгукнулась. Знала: якщо відчинить двері, то й відчинить серце. А він, нерозважливий, непостійний, зупиниться на хвильку, а потім зірветься і знову полетить…
Ольга ЧОРНА.
