На Крит ми з чоловіком поїхали з подвійною метою – по-перше, як туристи, по-друге, придивитись і уявити себе можливо десь колись потенційними жителями цього сонячного острова. Ну принаймні ми так собі думали – до молодості таки не йдеться, а в старшому віці не дуже-то хочеться відгортати наші канадські сніги, тому ми були зовсім не проти переїхати у якісь тепліші краї. Чому нє? Крит не такий вже дорогий для життя, порівняно з іншими країнами Євросоюзу.
Результат нашої подорожі? Мого благовірного на Криті все менш-більш влаштовувало, а от я у кінці мандрівки винесла вердикт: якщо ми, чоловіче, десь колись кудись і зрухаємося переїжджати, то ліпше вже назад, в Україну… От щось „не пішов” мені Крит. Або, правильніше висловитись, „пішов” тільки частково.
Принаймні його західна частина, а східну і центральну ми не відвідували. Іншим разом?
Перше, що мене не влаштовувало, це клімат і гори. Горєчо. Дуже горєчо. Загорєчо, як на мене (певно, я якийсь скандинавський тип у минулих поколіннях J ). Не знаю, може, тому, що ми були на Криті в червні, а це не найліпший місяць у плані місцевої погоди. А, можливо, через те, що гори на Кріті майже без рослинності – не люблю гір без рослинності. Мені більше до душі Карпати або на крайняк наші канадські гори, щедро вкриті деревами-кущами-мохами. Ну а на Криті свій краєвид – на фотці він розкішний, та воно так і є, але рослинності, як на мене – таки замало:
Позитив – критські дороги. Навіть гірські. Люди, які там класні дороги! Гладюсінькі, можна сире яйце можна котити, і воно не розіб’ється! Та якби в Україні були такі дороги, від європейських і не тільки туристів відбою би не було! Гляньте-но на фотки внизу, і ви зрозумієте, про що я:
Правда, дуже глибоко в горах Криту є дороги різного ступеню доглянутості. Є і щебеневі. Є і без будь-якого захисту, тобто без слупків чи натягнутих дротів по краях доріг. Зазвичай на картах, які туристам видають у пунктах прокату легківок, такі дороги позначені як небажані для мандрівок автом, але… Таки мого хлопа потягнуло на „раллі” по тих небажаних дорогах. Йому то що, він водій досвідчений. Знай рулює собі та й перепитує, чи я той або тамтой краєвид сфоткала. А я, чуєте, ледве стримую вміст мого шлунка – все, що з’їла за сніданком, проситься на волю від одного погляду на ті ущелини. Які краєвиди, чоловіче?! Та щось таки і сфоткала, але всю ту звивисту гірську дорогу в голові мені чомусь крутилося відоме кіно про Ніночку, Шурика і таваріща Саахова. Критські гірські краєвиди так схожі на грузинські! „Ля-ля-ля-ля-ля-ля-ля, вєртітса бистрєй зємля!”
А ось і ослик, як в тому кіно, прошу дуже!
Чесно, подорожуючи Критом на авто, часом мимоволі хотілося пересісти на ослика – думалося, що так безпечніше. До подорожі на острів я думала, що українські водії – найбільші лихачі у світі, але порівняно з критськими, українські водії тепер видаються мені кошенятами. Ну бо критські шофери правила водіння порушують, аж гай шумить, а нетерплячі – не те слово! На дорогах у великому критському місті – одне бібіпкання. Та ж жовте світло, навіть ще не зелене – чого ж ти бібіпкаєш, одне з другим, куди спішиш? „Ти просто по дорогах Індії ще не їздила! В трафіку особливо. От там бібіпкають так бібіпкають!”, – реготнув мій чоловік. Він у Індії був. Я в Індії не була і туди не хочу – мені цілком вистачило Криту, щоб не хотіти в Індію.
А от з цієї фотки вже я реготнула. Зазнимковано на парківці автомобілів. Може, тут і сміятися нема з чого – просто це парківка грецькою так пишеться. Але після поїздки у критському трафіку і того вар’ятського бібіпкання я таки не змогла стримати свій гомеричний сміх, побачивши цей напис:
Чим ще „не пішов” мені Крит, це темпераментом місцевого чоловічого населення. Нє, не тим темпераментом, що ви подумали. А характером, публічною поведінкою. От просто не змогла б я жити в оточенні сусідів-чоловіків, які постійно закочують скандали що своїм „половинкам”, що один одному, словом, не вміють стримувати свої емоції аж ніяк (це я бачила і чула на власні очі, причому непоодиноко). Дівчата, хто вже одружений з грецькими чоловіками! Вони всі такі там нарвані, чи тільки крітяни?
Крім горєчого клімату і горєчих хлопців, щось ніяк не могла я сприйняти ще одну особливість життя на Криті (в Греції?). От на одній вулиці цілком можуть сусідити шикарна вілла і… розвалюха. Ну, розвалюха ще півбіди – на тротуарі перед віллою може стояти контейнер зі сміттям, котре не вивозили невідомо скільки часу. Тиждень? Більше? Чесне слово, вулиці середньостатичного галицького села виглядають чистіше, аніж вулиці численних туристичних центрів Криту.
І ще, що мені було цікаво – російську мову на Криті я чула частіше, аніж в Тернополі. Вивіски для туристів там дуже часто трьома мовами – грецькою, англійською та російською, з чого можна зробити висновок, що росіян на Криті – тьма. Та що там – навіть написи на пакетиках із спеціями також трьома мовами. Я не можу натішитися російським перекладом рецепту грецького салату на одному із них, цитую дослівно і добуквенно: „1 огурец, 1помидор, 1 лук, нимношко белово сыра, 5.6 шт, аливки и масло аливковое”. Хто перекладав? Гугль? Щось не схоже.
А також якось ми з чоловіком проїжджали мимо продуктового магазину із вивіскою великими літерами – ГАСТРОНОМ СССР. Правда, зупинятися і заходити туди я щось не мала бажання.
От чим я направду щиро і всією душею, точніше, всім шлунком та іншими рецепторами (включно з гаманцем) насолоджувалась – це критською їжею! Чому гаманцем – тому що їжа на Криті, у порівнянні, наприклад, з Данією, де ми акурат перед Критом побували, я б сказала, удвічі дешевша. Величезний плюс для туристів, та і для місцевих мешканців. Риба хороших сортів, правда, коштує більше порівняно з іншою їжею, наприклад, бараниною, що трохи дивно, оскільки море ж кругом, то й морепродукти водяться… Кальмари, котрі є однією із знакових страв грецької кухні, правда, ще по менш-більш нормальній ціні.
Повертаючись же, власне, до моїх особистих вражень від грецької кухні, до поїздки на Крит я ту кухню сприймала так собі – толєрувала, але щоб кайф від неї отримувати – такого не було. От на Криті я отримала той кулінарний кайф по повній програмі!
Наприклад, маслин терпіти не можу. Точніше, не могла. Критські – полюбила!! Особливо чорні. Або коричневі, що звуться Каламата. Домашнього засолення, у розмаїтих маринадах. Нямммм! Ось вони, на першому плані фотки – подавалися з помідорами до критських смажених пиріжків із листкового тіста, начинених шпинатом та сиром:
Наступний критський лєгумін, який я собі засмакувала по страшній силі і взяла на озброєння у власну кухню – квіти цукіні, фаршировані рисом з овочами і запечені. Подавалися із смачнющим грецьким йогуртом. На задньому плані – грецький салат, збоку – пляшка рицинового вина. Повна гармонія смаку країни, яку відвідуєш!
А крітська маслинова олія! Нерафінована! Найліпша з маслинових олій, які я тільки пробувала! Отако, дивлячись на цю фотку, згадую собі, як ми з Роном, моїм чоловіком, взєли си по кусню критського хліба, та й вмокнули в ту олію, та й так файно пішло із місцевим вином!.. (Олія – зліва на фотці, зеленкуватого кольору):
Говорячи про критські/грецькі напої, неможливо оминути ракію. Графинчик ракії традиційно подають відвідувачам критських ресторанів і кафе на закінчення кожної трапези, причому задурно, і завжди із якимось десертом – кавуном, халвою чи місцевими манюніми свіжовсмаженими пончиками лукумадес, политими медом і посипаними корицею. На цій фотці – халва, правда, ну зовсім, абсолютно не така, як ми звикли їсти в Україні, тобто – не соняшникова, там інші інгредієнти. Якщо чесно, мені більше до душі українська соняшникова, але і критська непогано пішла із тотим графинчиком ракії, що бачите на фото:
Взагалі ж критська кухня трохи таки відрізняється від загальногрецької. У таверні в селищі Елос (до речі, Елос, а ще Сфінарі – ці два населені пункти мені сподобалися найбільше із нашої подорожі) нам подали смачнющі пиріжки, начинені сиром мізітра. Пиріжки смажені просто, як казали колись галицькі бабці, „на бляті”. Офіціантка пояснила, що грецький варіант цієї смакоти був би смажений у маслиновій олії або щедро политий нею, критський же – прісний. Якби ви знали, як файно ті пиріжки із пивом пішли – сир свіжусінький, солоненький! Чомусь відразу спливла на думку аналогія із грузинським хачапурі (знову Грузія! Щось в тому є – гори подібні, культури подібні…)
Правда, тих пиріжків нам виявилося замало, тому ми замовили ще традиційний критський „Дакос”. Як нам розтолкувала та ж офіціантка (молодчинка, вміє пояснити!), це щось на зразок італійської брускети – принцип той самий, інгредієнти трохи інші. „Дакос” – це розмочений ячмінний хлібець/сухар (такий хліб печуть тільки на Криті, засушують і зберігають роками), зверху – порізані помідорчики, мариновані маслинки, і то все притрушене сиром мізітра, і критськими травами, і щедро полите маслиновою олією – нямммм! – укотре за нині, дивлячись на фотки з Криту і пробуджуючи кулінарні спогади.
Традиційний критський салат також відрізняється від традиційного грецького салату. До критського, окрім традиційних огірка, помідорів, зеленого перцю, ріпчастої цибулі та маслин, додаються шматочки відвареної картоплі, знову ж таки, розмочений ячмінний хліб, сир мізітра замість сиру фета, а також маринований овоч, дуже подібний на фасолю-шпарагівку, але ширший від неї – щось на зразок бобу. А може то і був біб? Менше з тим, ось як він виглядає, власне, критський салат:
Завершуючи оду критській їжі, мушу також наголосити, що найсмачніші апельсини із усіх, які я їла у своєму житті, були таки на Криті:
І найбільше мармурових столиків у ресторанах, з усіх країв, де я була, бачила також на Криті:
Мармур там усюди – наприклад, набережна у місті Ханія (найпопулярніше місце для туристів – скупчення ресторанів, кафе та сувенірних крамниць) вимощена мармуровими плитками:
І фонтанчик на цій набережній витесаний із чистого мармуру:
А це – мармурові сходи до, звиняйте, виходку у невеличкому ресторанчику селища Канданос:
Спинки крісел у тому ж ресторанчику прикрашені такою-от красивою різьбою:
І ще один взірець традиційної критської різьби по дереву:
Із деревом місцеві митці уміють працювати, що там казати! У селищі Елос я потрапила у просто фантастичну майстерню-магазинчик місцевого майстра по дереву. Придбала кухонну дощечку із маслинового дерева, а також манюні керамічні мисочки – красааа! Подивіться, яка щаслива стою після тих покупок – люблю вироби народних майстрів і люблю спілкування із самими майстрами!
Говорячи про кераміку, на сувенірному ринку Ханії мені, любительці глиняних виробів, просто мову відняло перед оцим магазинчиком. Кольорова кераміка – мисочки, горняточка, котики, та й ціни не кусалися – просто я боялася, що місця в чемодані вже нема. І ніц не купила з тої краси. А жаль:
Зате мій чоловік на сувенірному ринку не дрімав – орієнтувався між рядами, магазинчиками та прилавками ліпше від мене. Попросив сфоткати його з дівчиною Ілоною, продавчинею одного із цих магазинів. Знайшли одне з одним спільну мову швидко, може, тому, що обоє – горяни (мій – з українських горян, хоч народився у Канаді, Ілонина мама із материкової Греції, тато – крітянин, а народилася дівчина… у Грузії! Знову Грузія! Таки мусимо туди поїхати одного дня). Ну а ще ж начепив мій Рон собі футболочку „Карпати. Україна”, із гуцулом, що виграє на трембіті – всьо в тему, всьо про них, про гори…
То поки тоті горянин із горянкою собі балакали, я оглядала полиці із спеціями. Ні, не оглядала – пожирала поглядом! Накупила доста і додому, і канадським друзям, і родині в подарунок. А також критської маслинової олії. А також ракії. Станом на зараз (вересень 2013-го) ракії вже нема, олії ще трошки лишилося.
І взагалі, коли ми з Роном поверталися із цьогорічної поїздки по Європі у Канаду, то напакувалися по повній програмі європейськими продуктами – українськими, данськими, критськими… Усім, чого годі або дуже важко знати тут, на північно-американському континенті. Я казала, слухай, чоловіче, якби хто випадково відкрив той наш чумайдан, то подумав би, що в Канаді голод…
Марія Заваскі.
Фото автора.
Про автора
Марія Заваскі – незалежний журналіст, серце і життя якої розривається між двома країнами, Україною та Канадою. У Канаду закохалася несамовито, але водночас і України розлюбити не може. Види ностальгії за Україною – харчова, за друзями, ну і, здається, все. Видання „Наш день” Марія, за її словами, полюбила з першого погляду і обіцяла писати для нас час від часу. Як буде натхнення. А ми бажаємо, щоб воно було частіше, і вітаємо Марію на сторінках „Нашого дня”!
P.S. Стиль письма автора збережено повністю, без коректив.
Супер!!! ніби на Криті побувала…. )))))))