Зберегти історію рідного села заради майбутніх поколінь
У мальовничому Русилові, що розкинулося на берегах Стрипи, проживають чимало людей, які пов’язали свою долю з рідним хліборобським краєм. Наше село відоме своїми романтичними водоспадами, працьовитими людьми, котрі власноруч, без допомоги держави відродили його з руїн, адже у 1949 році сталінський режим стер Русилів з лиця землі.
Проживає тут нині Василь Миколайович Синишин, який добре пам’ятає ті жахливі події. Він – один з найстаріших жителів села, цьогоріч йому виповниться 86 років. Упродовж усього життя Василь Миколайович працював у колгоспі на різних роботах. Нині за багаторічну працю отримує мізерну пенсію – як і багато інших колишніх колгоспників. Цей чоловік користується великим авторитетом серед односельців за свою безмежну любов до них, до рідного краю та України. Він пройшов через сталінські репресії, витримав усілякі випробування та назавжди залишився патріотом своєї країни.
На схилі літ Василь Синишин пригадує віхи свого життя. Народився у сімї, де було троє дітей. Коли виповнилося дев’ять років, померла мама. Пізніше батько одружився вдруге і народилося ще двоє дітей. У 1948 році батька засудили на десять років за допомогу УПА. Вдома залишилося п’ятеро дітей. А вже через рік усіх жителів села вивезли у Дніпропетровську область. Їх поселяли у будинки, мешканці яких померли від голодомору у 1933 та 1948 роках. Тож зі стін із пожовклих фотографій дивилися на наших земляків очі колишніх господарів житла.
Незважаючи на лихо, яке спіткало людей, вони змушені були важко працювати у колгоспі, обживатися на новому місці. А на душі була велика туга за рідним краєм.
Після смерті Сталіна люди почали повертатися додому. Село зустрічало їх пусткою. Жити не було де, тож копали землянки, тачками возили камінь…
Нині село відродилося з руїн і люди живуть повноцінно. Його батька реабілітували, він повернувся в Україну інвалідом, де прожив із родиною до смерті.
Василь Синишин не може змиритися з тим, що влада незалежної України не хоче визнати жителів села жертвами сталінських репресій. Протягом багатьох років він домагався справедливості, але завжди на цьому шляху стояв бюрократизм чиновників різного рангу. Виходить, що люди добровільно покинули свої домівки та рідне село?
Сьогодні у Русилові проживають чимало людей похилого віку, які пам’ятають ці жахливі події. Василь Миколайович – людина творча і мисляча, має чудову пам’ять, пише вірші. Ще хлопцем цікавився подіями, які відбувалися у селі, часто розпитував старших людей про минуле краю. Сьогодні він по крупинках збирає відомості про історію Русилова, досліджує героїчні сторінки боротьби краян у лавах УПА, записує народні пісні, народжені у ті грізні роки. Усе почуте й побачене виливається на папір віршованими рядками. Двері його домівки завжди відчинені для гостей. До нього часто приходять учні місцевої школи, студенти, вчителі, туристи – усі, кому небайдужа історія свого народу. Василь Миколайович завжди щедро ділиться своїми спогадами, листується з родичами загиблих повстанців, друкує свої твори у газетах.
Дуже приємно, що мій земляк з оптимізмом дивиться у майбутнє, залишається справжнім патріотом і краєзнавцем, вірить у краще завтра України.
