І знову в Тернопіль прийшла «вереснева розрада» – п’ятнадцятий театральний фестиваль, присвячений 130-літтю видатного режисера-земляка. А я собі співставила дві дати: Лесеві Курбасу – 130, а Михайлові Форгелю, який «реінкарнував» його «Тернопільські театральні вечори» – 65. Рівно половина. Якийсь космічний збіг чи закономірність системи Всесвіту, що не зносить порожнечі, а заповнює її, – у цьому випадку, виграшному для нас, великим позитивом. Щоправда, атмосфера на підході до театральних колон не променилася святом – не зустрічав гостей оркестр, як було колись, однак квитки були розкуплені заздалегідь, бо наші глядачі вже скучили за цим тижневим феєрверком театральних див.
Цього разу, окрім відомих театрів, було представлено чимало столичних молодіжних, що випробовують себе (з високим ступенем куражу) сценою і судом глядачів. Отож:
День перший
«Криваве весілля» Ф.-Г.Лорки (Перформативний театр «Бедлам», Київ, режисер Анастасія Вервейко).
Чорно-білі кольори убранства сцени й акторів, гітарні перебори, протяжне «деспуерте»(безнадія), надривна поезія не віщують добра. Героїня, в якої смерть відібрала чоловіка й сина, боїться втратити ще одного. Її переживання підсилені сумною мелодією скрипки, фрагментами фламенко, пластикою рук, маніпуляціями ножем. І на такому фоні – сцена одруження і ревнощів , любовний трикутник, з якого чоловікам не вибратись живими. Гнітюче відчуття приреченості. І, як підтвердження, два хрести – в руках матері й удови. Справді, якась безвихідь і безнадія… Однак гра молодих акторів і режисерська робота Анастасії Вервейко, настроєної на експеримент, вселяють надію, що їх подальша творчість буде цікавою й успішною.
«Блаженний острів або Отак загинув Гуска» М.Куліша (Київський академічний театр «Колесо», режисер Марія Грунічева).
На сцені – фотографічно застигле щасливе сімейство зі своїм главою – колезьким секретарем, сімома доволі перезрілими доньками, дружиною і нянькою. То були їхні найкращі часи! Але в цю спокійну й розмірену міщанську ідилію вривається революція, вносячи хаос, жах і паніку перед незрозумілим і страшним Гран-ЧК. Сум’яття в родині, ностальгія за минулим, пошук місця втечі й порятунку. Аж ось він, блаженний острів, де нема жодної влади! Але й тут наші колишні піддані батюшки-царя спокою не мають: уві сні й наяву їм примарюються агенти більшовиків. «Дайте мені таких крапель, щоби та революція скінчилася!»,- волає зашуганий «папенька», молячись на свого покровителя-царя. Він погрожує більшовикам, що «поточить той чортів соціалізм», але позбутися тваринного страху не може, бо давно вже загубив себе, ставши «малоросом» і подальшого існування поза звичними для себе умовами не бачить.
Вистава сповнена гострої сатири, навіть гротеску: і в обстановці «а ля рюс», і в образах семи панянок, готових перегризтися в боротьбі за єдиного кавалера, есера П’єра, і у з’ясуванні стосунків мами й няньки. Глумлива насмішка над міщанством і угодництвом. Добре передано характери героїв і донесено основну ідею автора.
День другий
«Любов до скону» Альдо Ніколаї (Волинський академічний муздрамтеатр ім. Т.Шевченка, режисер Дмитро Мельничук).
Він – спокійний і врівноважений, спортивної зовнішності чоловік. Був таким. До зустрічі з нею – багатою, розбещеною торохтухою, яка, від нічого робити, шукає собі пригод – на голови інших. Звалилася звідкілясь йому на біду – і влаштувала незнайомцеві і тюрму, й суму, і навіть божевільню. І при всьому тому зуміла залюбити його в себе і знову ж – використати: зажадала, щоб убив її чоловіка, проінструктувавши за всіма законами детективного жанру. Все спланувала, але… промахнулася. Чоловіки знайшли спільну мову і у фіналі замість замовленої нею для законного мужа 5-ої симфонії Бетховена («Реквієму») прозвучала 9-а, «Тріумфальна» для чоловіків. Актриса так добре увійшла в образ, що навіть глядачеві хотілось її задушити задовго до кінця. Добре продумані чоловічі характери, цікаво обіграно ряд мізансцен, зокрема, інтимної.
День третій
«Біла ворона», рок-опера Г. Татарченка, Ю. Рибчинського (Рівненський академічний муздрамтеатр, режисер Максим Голенко).
Вистава з більш як двадцятилітньою сценічною історією. В центрі – Орлеанська діва, яка, пожертвувавши коханням, обрала свободу для своєї країни і її народу. Наділена затністю чути голоси святих, вона бере в руки меч, знаючи, що, за пророцтвом, лише непорочна діва зможе врятувати її. Перемігши ворога, вона, замість вдячності, наражається на глум і цькування юрби. Адже ця Діва – біла ворона у їхній чорній зграї, задля якої жертвує життям. У виставі чітко розставлені всі акценти, цілковите злиття акторської гри, сценографії, музики, хореографії, продумані костюми, виправданий кожен рух і жест. Уже класика, а таке потрясіння! Вражаюче, дивовижно і сучасно – перегукується з настроями і символами Майдану. На жаль, історія повторюється і боляче б’є по живому знов і знов. Хоча у скроні, як застереження, стукає: треба не просто залишатись білою вороною, а зберегти світлу душу, незаплямовані помисли, чисті руки і Бога в серці. От тоді й буде остаточна Перемога.
День четвертий
«Хелемські мудреці» М.Гершензона (Києво-Могилянський театральний центр «Пасіка», студія ВІК, режисер Микола Бабин)
Сім днів і ночей «мудрують» хелемські старійшини над долею Хойзека-дурня, що паплюжить, мовляв, репутацію міста. Змарнувавши тиждень часу в безглуздій балачні, прогаяли момент, коли хлопець, «призначений» дурнем, закохався в дочку голови кагалу. І знову свіжа халепа – як їм перешкодити? На це клепки у так званих мудреців явно не вистачає. Хойзек переважив на терезах мудрості й справедливості.
Дійство затягнуте, акторської майстерності не вистачає, а отже, є куди рости. Дерзайте!
«Бути знизу» Ю.Тупікіної (Дикий театр, Київ, режисер Юлія Мороз).
Директор театру Ярослава Кравченко одразу попередила, що провокативні роботи театру – не для людей зі слабкою психікою, однак на фестиваль вони обрали найлагіднішу виставу, яка , можливо, й не травмуватиме нікого, окрім, хіба, чоловіків…
Що робити і як поводитись, аби подобатися чоловікам? Цьому обіцяють навчити жінок на безкоштовних курсах спокуси, де зустрілися три героїні різних психотипів: рабині, богині і пані з «залізними яйцями». На тренінгу кожна обігрує свою ситуацію, поведінку з чоловіками, не гребуючи інтимними деталями та міцними словечками. На сцені – купа розчленованих манекенів для тренінгу взаємодії жінки з чоловіком, з іншою жінкою чи з самою собою. Однак завершується цей тренінг усе ж таки монологом про кохання, що не потребує самоствердження за рахунок інших.
Справді, дехто не додивився виставу до кінця, кажучи, що в театрі не має бути вульгарщини та лайки. Згодна: в театрі – ні, але на театрі (як кажуть класики) експерименти виправдані, адже він – живий організм, а актор повинен уміти обіграти будь-яку ситуацію. Але талановито! Не хочеться, аби вульгарність (заради чого?) замінювала образність, алегорію.
День п’ятий
«Василина» О.Дмитрієвої (Тернопільський академічний театр актора і ляльки, режисер Оксана Дмитрієва).
Казка про всесильність маминого благословення – вся у сповитку етнографії. Декорації багаті на язичницьку символіку, вистава пронизана українською обрядовістю: колисанками, голосінням, вишиванками, оберегами. І все це працює чітко й бездоганно, досягаючи максимального ефекту.
Дівчинці Василині мама, помираючи, залишила лялечку як символ благословення, наказавши завжди тримати її при собі,щоб вона змогла стати їй у пригоді у скрутну годину. Вкладена в оберіг вся мамина любов супроводить дитину, допомагає їй здолати всі незгоди й прикрощі від мачухи і знайти своє щастя – вдягнути весільну сорочку. Така могутня сила материнської любові. Наш «малий театр» радує своїми вдалими роботами, а його юні глядачі чудово сприймають усе, забезпечуючи театрові постійні аншлаги.
«Кольори» П. Ар’є (Театр «Золоті ворота», Київ, режисер Влада Білозоренко).
Вистава, в якій не відразу зрозумієш, хто кому хто. Бабуля в чорному, довкола якої кружляють чотири жінки різного віку. Сцена розполовинена колією, з якої час від часу долинають тривожні гудки паровоза, залізна стіна, купа швейних машинок і суцільний шарварок та суєта. Враження, що бачимо сім’ю з трьох поколінь, яка зібралася на бабцин ювілей. Всі якісь нервові, стара уже впала в маразм, і раптом – як спалах, у її пам’яті прокручується все життя. А жінки, що її оточують – різні його періоди, і якщо їх скласти докупи – вийде одна цілісна особистість. Це історія жінки-емігрантки з України, яка в роки війни була вивезена в Німеччину на роботу, була тричі замужем, стала відомим модельєром, мала двох дітей, яких виховала сестра і які її не визнають, а тепер доживає віку в самотині. У її спогадах чимало інтимних відвертостей, натуралізму та лайки. Нині театр не сторониться цього. У виставі звучить хороша музика французьких виконавців минулого століття. А гудки поїздів ніби відмірюють періоди життя і нагадують, хто ти і куди твоя дорога. А назва вистави – це кольори життя – від юності до старості.
День шостий
«Сяй, мій божевільний діаманте» А.Менчелла (Чернівецький академічний муздрамтеатр ім. О. Кобилянської, режисер Володимир Савінов).
П’єса, що лягла в основу вистави, мала дві назви, що вартують одна одної: «Бабине літо» і «Клуб на кладовищі». Історія трьох удовиць, які багато чого пережили в житті (в тому числі й своїх чоловіків), але не втратили при цьому почуття гумору, самоіронії та оптимізму, що підтримує їх у цьому житті.
Починається й закінчується вистава танцем закоханої пари, якою згори, здається, зачудовуються навіть орегамні голуби – душі тих, хто відійшов у вічність. Три подруги найчастіше зустрічаються на кладовищі, відзначаючи всілякі важливі дати у їх спільному з чоловіками житті. Вони різні, але якась сила тримає їх укупі. Найтемпераментніша з них – Люсі на закиди про її фривольну поведінку, парирує, що, замість відвідувати відсутніх, треба зайнятися рекрутуванням ще присутніх на цьому світі. І така можливість не забарилася. Зустрівши на цвинтарі удівця, вона всіляко намагається «закадрити» його, однак безуспішно – він віддає перевагу іншій, хоча явно боїться щось змінювати у житті…
На зміну сумному настрою приходить веселий – «гульки» на черговому весіллі їх ровесниці, де пані «надираються по повній». Люсі повчає подруг: «Жінка нашого віку – це діамант, що сяє божевільно, але потребує гарної оправи». Життя триває, але дає знаки, що воно не безмежне: помирає одна з подруг – злітає ще один голуб увись… І перекочуються з шумом могутні хвилі житейського моря… Чудова сценографія, повчальна історія, достойна гра.
День сьомий
«Украдене щастя» І.Франка (Львівський національний академічний драматичний театр ім. М.Заньковецької, режисер народний артист України, лауреат Національної премії ім. Тараса Шевченка Федір Стригун).
Уже вкотре режисери повертаються до цього твору Івана Франка, шукаючи відповіді на питання: «Хто у кого вкрав щастя?» – брати, що видали сестру за нелюба, щоб не ділити майно, Микола, що стає перепоною закоханим, Михайло, що увірвався в розмірене життя подружжя чи сама Анна, яка так і не змогла загасити в собі полум’я першого кохання. Режисер Федір Стригун, який свого часу грав Михайла Гурмана, ставить акцент на шаленій пристрасті, що ламає стіни.
Постановка вистави повертає глядача до класичного стилю – з багатими декораціями, убранством, танцями, співами, високопрофесійною акторською грою та інструментальною музикою. Фундаментально, об’ємно, виповнено, я б навіть сказала – кінематографічно. І, як на нинішні постановки, – ностальгічно й смачно.
День восьмий
«Пристрасть» І.Карпенка-Карого (Незалежна творча майстерня «сінемАтографь», режисер Олександр Балабан)
Вистава, відома під назвою «Безталанна»: любовний трикутник з трагічною історією – тяжкою й безпросвітною. Сільський парубок Гнат, одружившись із ніжною та чуйною Софією, не може вивільнитись із пут фатальної пристрасті до Варки. На сцені – драма людського співіснування – зі злою свекрухою, м’якосердним батьком, норовливою звабницею і відданою й доброю, але глибоко нещасною дружиною. Пристрасне й фатальне кохання нищить одних, слабших, і не приносить радості іншій, сильній. На відтворення цих настроїв працює і музичний ряд, і танці – відверто еротичні, пристрасні, наче поєдинок – не на життя, а на смерть. Надзвичайна енергетика у звабниці Варки (Даша Христинець), добре передані характери. Але безрадісно на цьому попелищі надій, де кохання приречене, фатальне.
І на завершення фестивального тижня театр-господар подарував глядачам «Сорочинський ярмарок» – музичну комедію за М.Гоголем режисера В’ячеслава Жили.
Вона увібрала в себе святковість і колорит – усю палітру ярмаркових дійств та чудасій. «Це перенесення в інший, фантасмагоричний світ, сповнений шуму, народних пісень, запальних танців, незвичайних пригод і таємниць – чого вартує історія з червоною свиткою, чудасіями, химерами, циганами, ворожіннями…», – пишеться у програмі. Направду, легка, чудова річ, де все крутиться в ярмарковому вирі – від персонажів до декорацій (цікава сценографія Мар’яна Савіцького зі Львова), дуже вдалі танці, густонаселеність, але добре працюють усі – від головних персонажів до масовки. Актори купаться в матеріалі, чого давно не спостерігалось, і публіка заведена та щаслива. До того ж, музичний матеріал і поезія своєї автури: Юрія Кіцили і Олександра Папуші. Ідіть і дивіться – не пошкодуєте!
І на завершення кілька слів від голови журі фестивалю – народного артиста України і Шевченківського лауреата: «Театр – справа серйозна. Ніхто не уявляє нині, який вплив театр має на суспільство. Він може бути і побутовим, і політичним, і еротичним, але має бути високопрофесійне художнє відтворення. Хочете провокацію – давайте, але таку, щоби глядача зачепило, щоб він зірвався…і побіг вас любити. Секс-ухил у виставах не є предметом для мистецтва. Любов перемагає, але вона свята, від Бога, а коли все оголено і відкрито – то несмачно. Фестиваль дещо легковажний – багато молодих новостворених театрів. Вважаю, що для них требе робити студійні перегляди, майстер-класи. Не треба робити ринку з театру – всі пішли на шоу, нема глибини і в акторах, і в мистецтві, і в людях. Телебачення зомбує низькопробними програмами, багатосерійними безликими фільмами, молодь живе у віртуальному просторі. Всі хочуть голих жінок і багатого життя, а це витравлює душу. А театр хоче серйозної розмови, катарсису душі. Вона ж незнищенна, як і театр!»
