Мандрівка тривала упродовж 24 днів
Кілька років тому в тернопільського мандрівника, учасника команди «Данастріс-альтернатива» Сергія Хлєбаса виникла ідея відвідати «Кам’яні могили», які свого часу змагалися з Дністровським каньйоном за титул одного з семи природних чудес України. А щоб мандрівка запам’яталася на все життя, він вирішив «осідлати» свого металевого друга і розділити з ним романтику нелегкої, але незабутньої подорожі. На жаль, охочих скласти компанію не знайшлося, але це не засмутило Сергія. Бажання якомога швидше здійснити заповітну мрію цілковито заполонило його уяву, отож, прокинувшись вранці котрогось дня, чоловік сів на велосипед і подався на Донеччину.
Що таке «Кам’яні могили»
«Кам’яні могили» – одна із чотирьох частин Українського державного степового заповідника. Вони розташовані на межі Донецької та Запорізької областей. Це унікальне утворення – гранітне плато, якому вже понад два мільярди років. За оцінками вчених, колись їх висота сягала від 3 до 5 тисяч метрів. З часом під впливом руйнівних природних факторів вони значно зменшилися у розмірах і перетворилися на гранітні пагорби. Сьогодні їх висота – понад 200 метрів над рівнем моря. За свідченням фахівців, це місце з надзвичайно потужною енергетикою. Тут збереглися залишки українського кам’яного степу, населеного рідкісною флорою і фауною. Кам’яні пагорби посеред безмежного степу завжди приваблювали до себе племена людей, які кочували через його територію. Віками вони відправляли тут свої культові обряди. По зовнішньому краю «Кам’яних могил» є два кільця скіфських захоронень. Однак на самих могилах ніколи не знаходили жодного поховання, а це означає, що тут лише відправляли релігійні обряди.
Постає запитання: чому ж тоді місце називають «Кам’яні могили»? Науковці стверджують, що у стародавні часи слово «могила» вживалося в значенні «пагорб». Кам’яний пагорб посеред степу наводив на думку, що це місце перебуває під покровительством богів і є святим. Тому древні племена проводили тут обряд захоронення своїх вождів. Лише згодом могилами почали називати будь-яке поховання.
Наліво підеш – «скіфські могили» знайдеш
Отож, мандрівник вирушив у дорогу в передчутті непередбачуваних та цікавих відкриттів, знахідок і незабутніх вражень.
Позаду були уже десятки кілометрів. Сергій наближався до Умані, як на мобільний йому зателефонував відомий тернопільський ресторатор і такий же любитель мандрівок Михайло Гросуляк, який вирішив скласти йому компанію.
– Ти коли виїжджаєш? – запитав він.
Коли товариш сказав, що уже в дорозі, не було іншого виходу, як визначити місце зустрічі. Того ж дня пан Михайло з ровером та усім спорядженням сів у потяг і вирушив до Кіровограда, де їхні дороги мали перетнутися. Далі до «Кам’яних могил» мандрівники подорожували уже в тандемі.
– Мандрівка на велосипеді має надзвичайно великі переваги, – ділиться враженнями Сергій Хлєбас. – Адже почуваєшся цілком вільним у своїх діях і бажаннях. Коли ми виїхали за Немирів, то побачили вказівник «Скіфські вали». Я навіть не здогадувався про їх існування, тож не скористатися нагодою не міг. Це археологічна пам’ятка, яка зберігає залишки величезного скіфського городища і займає територію як декілька футбольних полів. У древні часи тут жили тисячі людей разом зі своїми табунами коней.
Коли доїхали до Каховського водосховища, побачили вказівник до могили Сірка. Ну як можна було не відвідати це історичне місце? А ще ми об’їздили Хортицю вздовж і впоперек.
Побачили на своєму шляху і «скіфський жертовник». Це місце, до двох метрів у діаметрі, огороджене камінням. Тут відбувалися обряди жертвоприношень. Подібна споруда розташована на острові Хортиця і є справжньою цінністю.
Позаздрили навіть «даішники»
Та самими лише враженнями від побаченого ситим не будеш. Довелося мандрівникам спробувати смаку і справжньої похідно-польової кухні, і навіть ресторанної. У кожному населеному пункті вони вишукували такі місця, де можна було б скуштувати ексклюзивну, характерну лише для певного регіону страву. Надійним дороговказом у цій справі, зважаючи на його професійні гастрономічні здібності, був пан Гросуляк.
З настанням сутінків сповнені приємних вражень і до краю втомлені мандрівники зупинялися на нічліг. Зазвичай ночували на лоні природи: біля ставка, у лісочку, в придорожній лісосмузі… Навіть не встановлювали наметів, спали просто неба. Навколо – красива зоряна ніч, пахощі квітів. Наметами скористалися лише двічі, і то лише для захисту від комарів.
– А не страшно було? – запитую.
– Та ні, – відповідає мій співрозмовник. – Ніякого страху не було. Тим паче, що в дорозі нам траплялися винятково хороші і доброзичливі люди. До речі, двічі довелося поспілкуватися і з «даішниками», але вони зупинили нас лише з цікавості. По-доброму нам заздрили і бажали щасливої дороги.
Сталевий друг не підвів
Що головне у дорозі? Звичайно ж, надійні колеса, стверджує Сергій Хлєбас.
– Мій сталевий друг був «на висоті». Але я ретельно готувався до поїздки. За травень наїздив 700 кілометрів дорогами Тернопільщини. Побував у Почаєві, Скоморохах, інших відомих місцях. Старався накручувати щодня не менше 50 кілометрів, аби перевірити на витривалість не лише себе, а й велосипед. Адже придбав старенький, йому вже тринадцять років. Після далекої мандрівки довжиною у 2 тисячі 600 кілометрів переконався, що мій двоколісний транспорт надійний і витривалий. За весь час лише чотири рази пробив колесо.
Та якою чудовою не була б мандрівка, завжди хочеться якомога швидше повернутися додому. Провівши у дорозі 24 дні, останній відрізок шляху, який Сергій планував проїхати за дві доби, здолав за одну. А це немало-небагато – 225 кілометрів!
Світлана ВІТРОВА.
