Ніжні промінці пробивалися крізь затуманені скляні шибки в палату, де лежав контужений солдат Василь Маринюк і його три побратими. Сонячний зайчик злегка зазирав у юначі очі і тоді Василю доводилось заплющувати їх. І він, зігрітий цією ласкою, знову засинав. Його зранене тіло, після введених медсестрою ін’єкцій, вже не так боліло. А в голові гуділо, шуміло, стріляло. І той вибух, що скривавив його і трьох товаришів, поставив молодих хлопців перед вибором – життя чи смерть. Проте Бог дав їм життя.
Василь не міг усвідомити, що з ними сталося в той вечір, коли вони потрапили в оточення.
Після двогодинного бою з ворогом їх накрила потужна хвиля вибуху. Осколки розлетілись навкруги, а найбільше їх залишилося в тілах захисників української землі на Донбасі. Василь хотів ворухнутися, але не зміг…
«Їх треба складати заново» – крізь шум у вухах почув Василь голос лікаря. Його побратимам зробили складні операції і з часом їх забрали рідні по домівках. А Василь не міг піднятися. Тіло пекло, ніби хтось закував його в залізо.
«Що ж тепер буде зі мною? – стукала думка у скронях. – Видно, я буду калікою на все життя». Печаль впала у душу і заплакало солдатське серце у відчаї.
«Батьки мене приймуть, яким я є, бо я – їх люблячий син. А Марійка? Вона чекала мого повернення з війни з нетерпінням. Влітку планували одруження. А тепер? Хіба я їй такий потрібний? Але вона про це ще нічого не знає. Тільки батькам дали знати, скоро приїдуть…», – Василя гризли невтішні думки.
Марійка Вознюк була його сусідкою. Їхня дружба з Василем почалася ще в дитинстві.
«Невісточка моя маленька» – так любо називала дівчинку Василева мати Софія. Вони з Марійчиною мамою дружили, були однокласницями. Ще в юності дали обіцянку: «Якщо в тебе народиться хлопчик, а в мене – дівчинка, або – навпаки, в майбутньому станемо сватами» – сміялися подружки.
Марійка повсякчас була поряд з Васильком: і уроки писали разом, і по гриби та ягоди в ліс ходили. А зимове катання на лижах було їхньою великою втіхою. Обоє добре вчилися, удвох поступали в педагогічне училище, але Василь не пройшов по конкурсу, а Марійка навчалась на вчительку молодших класів.
Василь пішов в армію. Листи та дзвінки летіли, як пташки, до рідного краю і отчого дому з почуттями ніжності, ласки і любові.
Марійка була красунею. Розкішне русяве волосся закривало дівочі плечі, а голубі очі зігрівали теплим поглядом. Не один хлопець милувався її вродою… Але дівчина пам’ятала, що вона є нареченою свого Василька. Так щиро називала вона свого друга, який не жалів для неї нічого, навіть власного життя, захищаючи кордони своєї країни. А ще поряд з Марійкою крокували мамині напутні слова: «Дивись, доню, будь розумницею. Кого б ти не зустріла на своєму шляху, пам’ятай, що на тебе чекає Василь».
«А я – на нього», – сміялася щиро. – Бо хто, мамо, мені милішим буде, як не він?».
Коли взнала, що Василь пішов служити на Схід за контрактом – сполошилася. Кожен день – тривога у серці: як він там? Чи живий, чи здоровий? Бо різні повідомлення надходили звідти. А він повідомляв, що у нього все добре. А там – майже щодня, чи щоночі обривалося чиєсь життя. Життя тих, хто боровся з ворогом.
Марійка зрозуміла, що щось трапилося, коли побачила тітку Софію в сльозах. «Дівчинко моя, Василь тяжко поранений лежить в лікарні. Поїдеш з нами до нього?» «Поїду обов’язково, – відповіла рішуче. – А він мені про свою біду не сказав ні слова». «Не хотів тривожити тебе, доню» – обійняла дівчину Софія.
А через деякий час вони переступили поріг воєнного госпіталю, де лежав Василь.
Марійка зайшла в палату першою.
«Впізнаєш мене, Васильку?» – торкнулась його забинтованої руки. Василь відкрив очі.
«Це ти? Як ти про мене взнала? Я тобі такий непотрібний…» – схвильовано мовив він.
«Заспокойся, все буде добре. З часом все стане на свої місця… Хоч лікарі не дають надії, що ти будеш ходити. Але ти – вір і ця віра тебе підніме з ліжка», – щебетала Марійка, покриваючи його обличчя поцілунками.
«Знай, що б не сталося, я буду завжди поруч з тобою» – сміливо мовила дівчина. Хоч уявляла, що не буде їй легко це все пережити. Знала, що нареченому в цей важкий час потрібна її підтримка, її тверде міцне слово, її увага, почуття і любов. І, звичайно, підтримка його батьків і друзів.
І Василь їй вірив. Хотів жити заради неї, любити все прекрасне, її любити – таку світлу, чисту зоринку – свою Марічку.
«Берегинею будь моєю, кохана» – схвильовано прошепотів. «Буду нею, допоки смерть не розлучить нас» – твердо сказала.
«Дякую тобі, рідна». Василь поцілував руку дівчини, з очей покотилися сльози. Чи то від смутку, чи від щастя, що поряд віддана людина, яка його не зрадить, не розлюбить, не покине у безвиході. Марійка витирала його сльози зі словам підтримки: «Не плач. Чоловікам не личать сльози. Будь мужнім, таким, яким ти був на війні – рішучим воїном. А наша любов все здолає…»
Василь дивився в ті дівочі бездонні очі і тонув у них. І здавалося йому, що то не очі, а крила беруть його в політ, де вирує щасливе життя, без жодного пострілу, без поранень і смертей, де мирне голубе небо. І дивляться на нього такі ж оченята його донечки…
А поряд – Марія. Його берегиня, яка вирвала його з пазурів смерті і своїм переконливим натхненням підняла на ноги, всупереч прогнозам лікарів. І він став для неї люблячим чоловіком і батьком їхньої доньки Вікторії. Він переміг смерть заради них. Бо любив їх і любив цей Божий світ в великою вірою і надією у серці…
