– Та кому ти потрібна? – вкидаючи зі злістю одяг до валізи, кричав Остап.
Оксана стояла непорушно. Їй не хотілося сваритися, а, тим паче, копирсатися в бруді образ і чоловікової зради. Подумки вона його вже відпустила. Все могла простити, тільки не зраду. Дізналася – тихо попросила піти з дому: без скандалів, істерик, сліз. Сльози будуть потім, вночі в подушку, коли за ним зачиняться двері. А зараз стояла непорушно і промовила одне-єдине:
– Дітям.
Він грюкнув дверима так голосно, що аж, здавалося, вся квартира здригнулася.
Потім життя Оксани рівномірно поділилося на два протилежні полюси: біле-чорне, день-ніч. Вдень вона була сильною, щасливою впевненою в собі, а з настанням сутінків – жінкою, якій дуже непросто, якій так хочеться щастя і розуміння, підтримки і любові.
Вона жила завдяки дітям, які щодня міцно обіймали маму найріднішими долоньками і говорили, як сильно її люблять. Заради них Оксана була сильною. Вона багато працювала і разом з цим знаходила час, щоб активно проводити дозвілля з дітьми. Ось цими вихідними знову збираються в аквапарк. Хоч Оксана панічно боїться води, цього разу заради діток вона переборе свій страх. Ще трішки і жінка залізе в цю злощасну пластикову трубу, щоб з’їхати нею у воду.
– Жіночко, це, мабуть, вас кличуть діти онде внизу, – обережно поплескав її по плечу незнайомець.
– Ой, а коли вони встигли з’їхати? – розгублено стояла Оксана.
– Та ви не бійтесь, це зовсім не страшно. Заплющіть очі. Так час миттєво злетить і незчуєтесь, як будете внизу, біля дітей. Он моя донечка також уже внизу.
Оксана так і зробила. Заплющила очі та й дала волю емоціям – кричала, аж поки не опинилася внизу. Її організму давно потрібно було вихлюпнути негатив, що роками накопичувався і не вивільнявся.
– Я ж вам казав, це зовсім не страшно, – почула позаду себе голос того незнайомця, що підтримував її декілька хвилин тому.
– Дякую, ваші слова неабияк допомогли мені.
– Може, по морозиву? І діти перепочинуть, а то вже більше години сидять у воді, – запропонував чоловік.
– Можна, – погодилась Оксана.
Її донечка і синочок одразу знайшли спільну мову з Андрієвою (так звали її нового знайомого) донечкою.
– Ви часто ходите сюди з дітьми, і завжди самі, без чоловіка. Він працює по вихідних? Вибачте за нескромність, просто ви постійно одна, от і поцікавився.
– Ми розійшлись, а дітей я виховую сама.
– Пробачте, що поліз не в свої справи. І я донечку виховую сам. Дружина померла, коли Соломійка народилася. Мені всі казали віддати доню до дитбудинку, що я сам не впораюсь. Відтоді перестав із усіма тими порадниками спілкуватися. Як можна віддати рідну дитину в чужі руки?
Оксана слухала, а в пам’яті блискавично виринули слова, сказані її чоловіком на прощання: «Та кому ти потрібна?». Він, рідний батько, зовсім забув про дітей, не цікавиться ними. У той час Андрій – повна його протилежність. Це людина, яка живе своєю дитиною і заради неї.
Щонеділі вони відводили дітей на плавання. Після аквапарку малечі неабияк сподобалося перебування у воді, тож усіх трьох – Оксаниних Софійку та Артемка й Андрієву Соломійку записали на заняття у басейні. Після плавання невід’ємним атрибутом стали спільні прогулянки в парку.
– Тату, а коли ти вже поженишся за тьотю Оксану? – мов грім серед ясного неба, по-дитячому смішно запитала Соломійка.
Дорослі розгублено дивилися то на малечу, то один на одного. Вони й не говорили ніколи про це – всі їх розмови зводились про дітей та їх захоплень. Свої почуття ховали на денці серця.
– Так, мамо, коли? – по-зрадницьки підтримали Оксанині діти.
– Сподіваюся, що скоро, – ще несподіванішою для жінки була відповідь Андрія, а його глибоким поглядом карих очей пробіг дивний блиск. – Ти вийдеш за мене заміж?
Оксана розгублено дивилась то на простягнуту в його руці каблучку, то на дітей, які плескали в долоні і підстрибували в очікуванні її відповіді. От зрадники, всі змовились, лишень вона – ні сном, ні духом.
– Мені треба подумати, – тепер хвилювання застигло на всіх рідних обличчях від Оксаниних слів, секунди роздумів якої для них здавались вічністю. – Так… вийду.
Андрій підняв Оксану на руки, вони закружляли під легку мелодію паркових дерев, що от-от збиралися зустрічати весну.
-Ти, ні, ти з дітьми нам із Соломійкою дуже потрібні, – прошепотів їй на вушко.
Вона усміхнулася. Це таке приємне, тепле відчуття – бути комусь потрібною, бути взимку чиєюсь весною…
Оля ГЛАДЧУК-ПОПАДЮК.
