Липневі грози такі непередбачувані, мов жінки. Ще звечора напланувала собі стільки справ, найоптимальніші уявні маршрути вималювала, щоб жодної хвилини не розгубити. Напрасувала легесеньку сукенку, босоніжки на шпильці з антресолі дістала. Справ на сьогодні робити – не переробити. Але у неї, у природи, свої плани. Що їй до твоїх маршрутів?
Ще лиш почало розвиднюватися, а крізь прочинену кватирку прокралося «відчуття дощу». Ніздрі тремтливо лоскотав пронизливий запах озону, який нагнав вітер звідкись, де уже господарювала гроза. За кілька секунд блискавки різонули набрякле небо й важкі краплі посипалися до землі.
Настася неохоче вислизнула з теплої постелі. До біса тепер висока шпилька, бузкова сукня! Накручені звечора на папірці локони закрутила у хвіст, натягла старі джинси й кросівки, сьорбнула пару ковтків кави й сховалася у метушливій вулиці серед сотень парасольок.
Вирішено було день присвятити науці. Аспірантка-другокурсниця Настя Антипенко старанно опрацьовувала першоджерела свого дослідження когнітивного і емоційного компоненту любові. З теоретичною складовою усе зросталося. А от з практичною… Любов взагалі важко піддається будь-яким логічним поясненням, схемам, аналізу. А вона у своїх… як казала бабуся – двадцять сім – це не двадцять з хвостиком, а без трьох хвилин тридцять. Так от у своїх без трьох хвилин тридцять Настя любові своєї ще не зустріла. Занурившись у роздуми, допленталася до центрального корпусу наукової бібліотеки. Дощ то стишував свій хід, то знову набирав розгону. Біля самих дверей парасолю викрутило й вирвало з рук дівчини. Розбишака-вітер крутонув нею кілька разів у повітрі й кинув просто межи очі чоловікові, який саме підіймався східцями до входу.
Настя лише й встигла ойкнути.
– Не найприємніший початок дня! – незнайомець розглядав розбите скельце своїх окулярів, які навіжена парасоля кинула йому під ноги.
– Вибачте, мені дуже прикро, – Настя переминалася з ноги на ногу. – Не змогла втримати, мені так незручно. Вибачте, у вас ще й обличчя подряпане. Може, я допоможу хоч якось? Окуляри ж можна нові… я відшкодую…
Чоловік склав скельця у кишеню й галантно пропустив поперед себе Настю.
– Пусте, не переймайтеся. Окуляри запасні маю, – і, дивлячись на перелякану дівчину, додав. – А от рани доведеться вам заліковувати.
– А…я… – пробелькотіла у відповідь.
– Жартую, ходімо напою вас теплим чаєм, – усміхнувся приязно, – бо ви на мене так дивитися, ніби маю вас з’їсти.
Настася слухняно піднялася за ним на другий поверх і зупинилася перед красивими дверима з табличкою «Директор бібліотеки Шумський Олег Олегович». Чоловік вставив ключ у замок і легким рухом запросив дівчину до кабінету.
– То ви…. – Настя аж рот розкрила від несподіванки, показуючи на табличку на дверях.
– Саме так, я директор бібліотеки. А що – не схожий? – чоловік мружачись глянув на неї.
– Ні, чому ж… – Настя зміряла декілька разів його з голови до п’ят. Костюм, краватка. Без окулярів він мав по-дитячому ніжний вираз обличчя, вони додавали йому солідності.
Олег Олегович якраз дістав з шухляди футляр, примостив на носі запасні окуляри й продезінфікував легкі подряпини на обличчі.
– Ну, тепер зовсім інша справа! То що? – уже звертаючись до дівчини запитав, – чай чорний, зелений? Який будете? І, до речі, як вас звати?
– Настя… Настасія Дмитрівна, – і додала. – Зелений, якщо можна.
Директор усміхнувся її намаганню бути серйозною.
– І що привело вас, Настасія Дмитрівна, в таку негоду в нашу аптеку для душі? Ви студентка?
– Гірше, аспірантка! Хіба хочеш – мусиш!
– З гумором братися за дисертацію – не кожен уміє. Цікаво, і що ж досліджуєте?
– Любов… – зітхнула.
– Так приречено про любов? От зараз приготую для вас такий антидепресант, одразу настрій зміниться й з’явиться натхнення, обіцяю!
– І що ж це за такий чудодійний напій? – Настя заглянула через його плече на столик.
– Ніяких чарів! Справжній китайський чай із саусепом. Китайські знахарі приписували цьому екзотичному плоду дивовижні якості, вважали його панацеєю від безлічі хвороб. Ось зробите кілька ковтків і відчуєте!
Чай мав дійсно неймовірно ніжний аромат і солодкуватий присмак. За невимушеними розмовами минула щонайменше година.
– Ой, я напевно вас затримую! – спохватилася дівчина. – Чай неймовірний! Але піду уже працювати над розкриттям сутності любові.
– Радий був знайомству. Пропоную продовжити дослідження зв’язку компонентів почуття любові, поглибивши феноменологічний аспект проблеми у практичній площині…
Молоді люди розсміялися разом.
– Науковці… то певно діагноз? – Олег не приховував, що дівчина його зацікавила. – Може, в своєму насиченому графіку аспіранта ви знайдете місце для мене? Обіцяю – говоритимемо винятково про тему дисертації – любов!
Дівчина зашарілася.
– Ну хіба, якщо так, я залишу вам свій номер, якось зустрінемося…
І чи то чай із тим екзотичним саусепом так подіяв на серце Насті, чи харизматичний директор зачарував, але натхнення на писання наукових текстів не було.
У місті господарювали грози ще кілька днів, а коли нарешті вмитий до блиску липень огорнув квітковими пахощами усе довкола, сонце затанцювало в калюжах і висушило їх геть дочиста. Прекрасна нагода вигуляти нарешті нову сукенку й лаковані туфлики на високих підборах. Настя вицокувала тротуаром, привертаючи увагу перехожих. І сама собі подобалася. Новий знайомий, який запросив її на побачення, не впізнав відразу в легкій, мов хмаринка, бузково-сонячній дівчині, запрацьовану аспірантку. Декілька разів протер схвильовано окуляри і розсипався в компліментах.
Про них сказано – вони знайшли одне одного. Фантастична біохімія почуттів закрутилася з неймовірною силою в головах обох. Ейфорія любові піддала сумнівам усі наукові твердження й дослідження Настусі. Кохання закрутило її у щасливому вихорі днів. І жодна наука тут не могла стати на заваді! Адже, як заспокоював кохану Олег Олегович, справжня інтелектуальна праця має відлежатися, дозріти. Як мінімум дев’ять місяців…
