Виростала Соня у заможній родині. Батьки були високопосадовцями. Тому й не знала, не розуміла, що таке бідність і злидні.
Приносила у школу канапки з дорогою ковбасою, чи шинкою, які пахли на весь клас. Ще й з подругою, з якою за однією партою сиділа, ділилася. А Денис нічого в школу не брав. Вранці снідав учорашнім супом чи борщем і так обходився, доки не закінчувалися уроки. Хлопець був дуже закоханий у Соню. Писав для неї вірші, але розумів – зізнаватися їй у своїх почуттях не має права. Бо – хто він? Простий бідняк з багатодітної сім’ї, де, крім нього, було ще шестеро молодших діток.
Якось подруга Соні не прийшла в школу і у неї залишилися канапки, які вона поклала під парту. Денис весь урок прострілював їх очима, а на великій перерві, коли всі вийшли з класу, поцупив і став похапцем їсти. Щоб його не викрили, швиденько залишив клас. Але у дверях стикнувся з Софією. «Денисе, чому від тебе ковбасою пахне?» – запитала та. Денис зблід, рушив далі. Та Соня зупинила його, підійшла до парти – торбинки з бутербродами не було! «Таки вкрав! Злодій!» – вона злорадно зареготала. Учні, що повернулися з перерви здивовано поглядали то на Соню, то на розгубленого Дениса, який від несподіванки не міг вимовити й слова. Потім, вхопивши портфель, вибіг з класу.
Два дні він не з’являвся у школі, збрехавши мамі, що захворів. Денис і справді почувався кепсько: перед очима стояла Софія, її насмішкуватий погляд. Гуділи в голові її слова, хапали за серце. Злодій! О, Господи! Та він ніколи нічого не крав! Якби не та Софійчина смакота… Йому так закортіло спробувати її, бо вже й не пам’ятав, коли в їхньому домі канапки були. Здебільшого переважала їжа з бобових, картоплі і овочів.
«Що, з’явився нарешті? Мені не шкода тих бутербродів – щодня їх маю. Але все добре заробити треба. А твоя мама ніде не працює, тільки дітей народжує», – перестріла його Соня у дворі школи. Її слова долетіли до класної керівнички. Та відкликала Софію: «Знаєш, Соню, народити і виховати семеро дітей, як мати Дениса, важче будь-якої роботи. Пані Дарія – велика трудівниця, мати-героїня. І це – дуже почесне звання».
Денис сам пішов до директора школи і написав заяву, щоб його перевели в паралельний клас. Але це не вирішило його проблеми – про випадок із канапками вже знала вся школа. Він був пригніченим, розбитим, став пропускати навчання. Тоді нова класна керівничка повела його до шкільного психолога. Той уважно вислухав Денисову сповідь, порадив забути про той прикрий випадок і зробити так, щоб Соня пошкодувала про свої слова. Приміром, навчитися гарно танцювати і на шкільному вечорі показати свій талант, запросивши іншу ученицю.
…З широко відкритими очима Соня разом з іншими дівчатами спостерігала, як плавно, легко, мов пір’їнку, вів Денис у вальсі їхню однокласницю Оленку, котра теж була з багатодітної родини. Згодом хлопець брав участь у танцювальних конкурсах, займав призові місця, ним пишалися і захоплювалися, а історія з Софією забулася.
Після закінчення школи Денис пішов учитися на кухаря. Соня ж навчалася у виші. Їздила на власній машині, яку придбав для неї батько. Згодом влаштувалася на престижну роботу. Вийшла заміж за хлопця з їхнього кола, з яким її познайомили батьки. Чи кохала Олега? Важко сказати. Радше – він подобався їй: гарний, поставний, надійний. Чого ще треба жінці? Він дарував їй коштовності, квіти, не шкодував грошей на забаганки.
Олег дуже хотів дитину, але Соня просила зачекати: ще встигнуть, слід для себе пожити. І вона, справді, стала жити для себе. Пізно поверталася додому, запевняючи Олега, що зайнята на роботі. Сама ж в той час потопала в любощах чергового коханця.
Якось відкрив очі Олегові його друг. Вказав місце, де Соня була з іншим…
Зради Олег не простив. Хоч як не благала його Софія, подав на розлучення. Жінка не уявляла, як їй жити далі. Гірко визнавала: коли був у неї чоловік – були й залицяльники, а коли Олег пішов, щезли й коханці. Ще й батьки почали хворіти. Спершу похоронила батька, а через чотири роки не стало й матері. На лікування пішли всі заощадження, довелося продати і коштовності, і машину.
Довгими вечорами любила пірнати у спогади, в яких був він – Денис. Вона ж знала, що хлопець був закоханий у неї, але поруч з ним себе не бачила. Соромилася його бідності. Де він? Чи одружився? Вона нічого про нього не знала. Самотність осіла у кожному куточку її дому.
Якось зателефонувала подруга Надійка, з якою дружила, навчаючись у виші. Привітала з днем народження. Софія стрепенулася: вона й забула про це. І взагалі, хотіла б викинути це число з календаря. Вона помітно постаріла, живе одноманітно: робота – дім – робота. Надя запропонувала взяти відпустку і приїхати до неї. Вона теж розлучена, а донька за кордоном. Скучно їй.
«Приїжджай, попліткуємо, згадаємо студентство. Поруч з моїм домом – море. Гарно засмагнеш», – наполягала подруга.
Побачивши Надійку, Соня знітилася. Та виглядала значно молодшою від неї. Модно одягнена, з витонченим макіяжем. Вони не могли наговоритися аж до пізньої ночі. Надія запропонувала відвідати бар, де частенько бувала. І музика там – «жива».
Офіціант – високий, поставний, з модною стрижкою подав меню. Мило усміхнувся і чомусь втупився своїми іскристими очима у Софію. Запитав, чи вона тут вперше і запевнив, що не пошкодує, завітавши до них з подругою. Щось знайоме здалося Софії у його ясному погляді, у ямочках на щоках. Надя радилася з Сонею, що замовити, але та, ніби не чула її. Вибрала страви навмання.
Її очі безперервно стежили за офіціантом. Де вона бачила його? Той розкладав на столику страви і на гарному блюді… канапки. Софія заціпеніла: намащені тертим сиром з часником, шинкою і листочками салату, а посередині – акуратно викладене сердечко із червоного буряка. Це ж за рецептом її мами!
«Це – не наше замовлення! Ви, мабуть, помилилися», – сказала.
«Все добре. Смакуйте на здоров’я», – усміхнувся офіціант і швидко зник.
Ця легка хода, родимка над правою бровою… Софія відчула, як у неї шалено забилося серце. Вона вже не сумнівалася, що цей вродливий інтелігентний чоловік – Денис. Той, хто кохав її, кого вона колись осоромила і все життя шкодує про це. Ось чому він приніс ці канапки…
Усе закружляло у Софії перед очима. Попросила рахунок. Офіціант усміхнувся, подав папірець, на якому рівним почерком було написано: «За обід платити не слід. Я впізнав тебе, Софійко. Зателефонуй мені. Мій номер…»
Надія не розуміла, чому офіціант, не дочекавшись оплати, пішов, а з очей Соні котилися рясні сльози. «Що ж, ходімо додому. Ти все мені розкажеш», – тормосила заціпенілу подругу.
«Це – він. Той Денис, про якого я тобі розповідала. Але я не можу йому подзвонити. Що скажу? Чим похвалюся? Наробила стільки помилок у житті. Зубожіла, постаріла», – відповіла Софія.
…З тягарем на серці Соня повернулася додому. Залишалося ще кілька днів відпустки. Щоразу кидала очима на Денисову записку, що лежала на столі. І чекала улюбленого серіалу. Вболівала за героя дуже схожого на Дениса. Ось він усміхається їй з екрану. Щось тепле, осяйне вмить огорнуло її і рука мимоволі потягнулася до телефону.
«Це – ти, Софійко? Ти таки зателефонувала! Я дуже радий. Чекай мене на вихідні», – почула у слухавці.
…Денис розповів, що він – власник бару, де вони побували з Надійкою, але в той день заміняв офіціанта, який взяв відгул. Після закінчення училища працював на двох роботах. Хотів, щоб молодші брати і сестра пішли вчитися далі, допомагав їм. Згодом поїхав в Іспанію, щоб тут, в Україні, створити свій бізнес.
«Чому ж ти і досі один?» – спитала Софія, все ще не вірячи, що Денис тут, поруч, в її домі. Такий світлий, добрий, щирий. Свій…
«Мабуть, це доля навмисне мене затримала. Для тебе… Правда, Софійко?»
«Правда».
Нині Софія – кохана дружина Дениса і щаслива мама малого Артемка. Тепер вона знає напевно: ніколи не зазнавайся, якщо тобі добре, а комусь не щастить. Не принижуй біднішого за себе, щоб потім не жити із сум’яттям в душі…
