Леся і Мирослава були хорошити подругами. В один рік заміж виходили. От тільки радість материнства першою пізнала Мирося. А до Лесі з Максимом лелека не прилітав. Лікарі запевнили, що обоє здорові і можуть мати дітей. Але, мовляв, є у медицині такий термін, як подружня несумісність, яка з часом може минути. Може, у них саме такий випадок?
Леся по-доброму заздрила подрузі, у якої рік за роком народилися дві дівчинки Любця і Надійка. Надійці стала вона хрещеною матір’ю.
Через п’ять років після весілля Леся народила дівчинку, вже й не сподівалася, що це станеться. Донечка народилася здоровенькою: кругленьке личко, кирпатий носик, закручене волоссячко. Лише злякала Лесю велика червона пляма на личку дівчинки. Спершу лікарі запевняли, що це результат важких пологів і до року гемангіома може розсмоктатися. Але цього не сталося. У дівчаток Мирослави личка, як намальовані. А в Катрусі щока, наче обпечена.
Господи, як гнобило це Мирославу. Боялася народжувати знову, аби не повторилася біда. Вперше спитала Катруся матір про це, коли повернулася з клубу одна. Інші її подруги пішли з кавалерами, а до неї ніхто не підійшов. Ніхто. Навмисне йшла повільно, зупинялася. Гадала, що Славко, її найперший сусід наздожене її. Але він звернув іншою дорогою, обіймаючи якесь дівча.
«Чому я така, матусю?», – запитала Катя, заливаючись слізьми. Серце Лесі стиснулося від жалю. Їй забракло повітря. Опанувавши себе, мовила: «Ти – особлива, Катрусенько. Знаєш, чого ти такою народилася? Коли я під серцем тебе носила, то любила присісти на ганку і вдивлятися у небо. Мабуть, це зіронька на личку у тебе відбилася. Так і є – зіронька».
Після закінчення школи доньки Мирослави не пішли далі вчитися. Влаштувалися працювати на тернопільському ринку. Вдягнулися по-сучасному, золотом себе обвішали, дорогі смартфони купили. Згодом виїхали до Іспанії. Передачі двічі на місяць надсилали, кошти на ремонт хати та лікування батькам. Мирослава частенько забігала до Лесі, хвалилася імпортною косметикою, якою ніколи не користувалася, іспанськими одяганками. Була впевнена, її донечки неодмінно вийдуть заміж за іноземців. Бо де ще є такі красуні, як вони? Хто у їхньому селі прирівнятися до них може?
Леся згідливо кивала головою, а серце обливалося кров’ю за її донечку Катрусю. Не знала, як зарадити їй. Візит до лікаря з нею був невтішним – родиму пляму краще не чіпати – так сказали їм. Є, звичайно, за кордоном пластичні хірурги, але це і ризик, і гроші.
Одного разу Леся, зайшовши на роботу, застала Мирославу у колі колег, яким вона демонстративно показувала фото своїх доньок-красунь, де вони на фоні пейзажів іспанської Картахени. Жінки прихвалювали, прицмокували, набивались посвататися з щасливою і сяючою Мирославою.
«Вибачайте, мої дівчатка сеньйорами мають бути, вони на це заслуговують», – мовила з гоноровою ноткою у голосі.
І, загледівши Лесю, додала: «А тобі, подруго, я б радила ще одне дитя народити. У твоєму віці це можливо. Тим паче, домашня нянька вже виросла. Не ображайся, але сама розумієш, Катрусю твою ніколи заміж не покличуть. Тому й онуків у тебе не буде. Її пляма… Сама розумієш – доля у Каті така бідова».
Леся ніби прикипіла до підлоги. Вона не очікувала таке почути від своєї куми. Як так могла Мирослава. Різала по живому, добре знаючи, як Леся тривожиться за єдину донечку, як болить їй і пече та пляма.
Весь день робота їй не клеїлася. А Мирослава ще й до шефа в кабінет світлини показувати понесла.
Катруся після школи вступила на заочне навчання в економічний виш. Забажала піти на роботу, аби і їм ремонти поробити, одяг оновити. Пішла в одну фірму за оголошенням. Власник довго приглядався до неї, її обличчя, а потім, махнувши рукою, мовив: «Гаразд, хай буде. Пиши заяву!»
«То ви мене берете?» – не могла повірити Катерина. Вона чудово розуміла, що зовнішній вигляд працівників фірми – це її обличчя.
Добре поєднуючи навчання з роботою, Катя швидко опанувала свій фах, стала душею колективу. Якось Леся застала доньку у піднесеному настрої. Підведені вії, локони у волоссі відразу кинулись їй у вічі. І, взагалі, Леся помітила зміни у поведінці доньки. Вона стала сміливішою, пожвавішала, часто підспівувала, виконуючи якусь роботу. А нині і косметику взяла. Напружену паузу, що зависла між ними, перервав дзвінок мобільного. Катя зашарілася, але відповіла. На екрані з’явилося обличчя незнайомця, який привітався українською. Далі вони продовжили розмову невідомою Лесі мовою. Жінка стала, мов вкопана. Катруся знає іноземну мову? Коли вона її вивчила? Хто він, цей чоловік? Але розпитувати доньку про щось не стала. Вирішила, якщо вона захоче, то про все розкаже.
Якось дорогою з ринку перестрів пані Лесю шеф її доньки, запропонував підвести її додому. Вона зраділа, бо й справді несла важку сумку. Та вмить блиснула думка: може її Катя в чомусь провинилася. «Ні, ваша донька молодчинка, з усім чудово справляється. А вивчення комп’ютера, як знаєте, тільки пішло їй на користь, перекрутило її долю у кращу сторону», – загадково відповів Павло Іванович, так було звати шефа Каті.
Його слова насторожили Лесю, і тоді шеф став розповідати, що Катруся познайомилися з іноземцем, який збирається приїхати до неї. Вже й мову вивчила.
Кожна клітина тіла затерпла у Лесі. «Коли ж це сталося, за яких обставин?», – запитала. «А ви у своєї доньки запитайте», – почула у відповідь.
Пані Леся заледве переступила поріг від хвилювання. «Чому ж ти мовчала, донечко?» – запитала. «Ну що ж, мамочко, раз тобі уже відомо, слухай». Вона аж світилася щастям. Такою Леся її ніколи не бачила. Слово за словом, Катруся почала розповідати, як одного разу, спілкуючись з Надійкою – дочкою Мирослави, побачила за її спиною чоловіка. Це був господар Наді. Він усміхнувся Каті так щиро і тепло, що, мимоволі, усміхнулась і вона. Він щось сказав Наді і вона звільнила йому місце. Звісно, неохоче. Це було видно по її обличчю, роздратованості, з якою вона вийшла з кімнати.
Джоано, так звали сеньйора, привітався до неї українською. Катруся уже знала чимало іспанських слів, не раз записувала під диктовку Наді. Просто так, для цікавості. Вони спілкувалися більше години. І Джоано пообіцяв, що завтра з’явиться знову. Катя охоче вивчала іспанську і відчувала що з кожним днем все більше тягнеться до Джоано. Він став їй снитися. Не змогла й збагнути сама, як так сталося, адже ще донедавна нічого про нього не знала. Любов на відстані? Але хіба таке може бути? Сотні запитань виникали у її голові, заперечуючи одне одного і сходячись знову: так, вона покохала цього чоловіка. Здається, він її теж.
А нещодавно Джоано зізнався Каті, що дуже хотів би, аби його дружиною була українка. Тому й збирається приїхати до неї.
Пані Леся слухала цю чудову історію і переживала, щоб щастя її доньки не роздмухав хтось, не відігнав від їхнього порогу.
Уже надвечір, мов непрохана віхола, ввірвалася до них Мирослава. Почала плакати, проклинати Катрусю, яка, нібито, зруйнувала плани її Надійки, що була дуже закохана у свого сеньйора. Але, як вона не розуміє, що не пара такому красеню. Інша річ – її Надійка. Красуня, ніби з каменю витесана. Пані Леся стала заступатись за доньку, прогнала Мирославу з хати.
…Катруся поїхала до Львова зустрічати Джоано в аеропорту. Він легенько обійняв її за худенькі плечі, зігрів теплою усмішкою. «Тепер ти бачиш мене наяву. Тебе не хвилює ось це?» – вона торкнулася рукою щоки… «Не турбує, я думав про це. Це зіронька відбилась і тебе моєю зіронькою зробила», – впевнено відповів Джоано. Катруся стрепенулася: «Ти знаєш, моя мама теж мені таке казала».
П’ять років минуло, як Джоано і Катерина одружилися. Надія покинула їх, не могла змиритися з тим, що буде покоївкою у Катрусі. Сидять і досі у дівках доньки-красуні Мирослави, рівним яким вона нікого не бачила. Мабуть, не дарма народилося повір’я: «Коли красу роздавав Господь, я спала, а коли щастя – хутко встала». А долю малюють на небі, а не якісь Мирослави. Малий Карло – синочок Джоано і Катрі – живе тому підтвердження.
Марія МАЛІЦЬКА.
