– А П’єро вчора був не тут… – зауважила Оксана, пробігаючи через фойє театру. Поглядом зачепилася за ляльку в одній із шаф, названих “Герої минулих вистав”. У цьому солідному театрі (а він належав саме до таких), на відміну від деяких недбайленків, ляльки, що відпрацювали свої ролі на сцені, опинялися не в темній комірчині (може, колись ще знадобляться), а крізь скло вітрин милували око і малих, і дорослих глядачів. Разом з тим навівали приємні спогади акторам, які свого часу працювали з народженими фантазією режисера та художника маленькими створіннями.
Після репетиції, вже не поспішаючи, як зранку, Оксана переконалася: П’єро стоїть справді не там, де завжди. Раніше він споглядав Мальвіну з протилежного від неї боку полички: оформлювачі експозиції чомусь вирішили, що краще буде, наперекір логіці казки, роз’єднати цих небайдужих одне одному героїв. Так вони й стояли кілька років, відколи спектакль зняли з репертуару, розмежовані іншими ляльками. А тепер П’єро опинився біля Мальвіни. Актрисі, яка “оживляла” цю героїню, навіть здалося, що й погляди в обох ляльок повеселішали. Але ж не міг П’єро сам наблизитися до своєї симпатії! Хтось чомусь йому допоміг. Але хто і чому?
Оксані навіть на гадку не спадало, що то зробив живий П’єро. Отой самий Тарас, який колись грав цю роль. Він, приїхавши вдосвіта з Києва й очікуючи автобуса до свого райцентру, зайшов до театру, в якому колись почав акторську кар’єру. Вахтерка впізнала, впустила до приміщення, тут він почав роздивлятися портрети митців, більшість із яких знав, світлини сцен із вистав, афіші. Помітивши новинку – своєрідний музей ляльок, зупинився біля них. Зауваживши, що П’єро далеченько від Мальвіни, навшпиньки підійшов до віконечка вахтерки, переконався, що вона дрімає, тихенько відчинив дверцята шафи і переставив свого героя…
Ніхто, крім Оксани, цього не помітив. А її діймала цікавість: хто і навіщо? Що за натяк на відоме тільки двом? Адже іскри симпатії, що пробігали між нею і Тарасом, не встигли розгорітися ватрою кохання, тож тих несміливих проблисків ніхто не зауважив. Тараса доля повела до Києва, куди переїхали його батьки, а Оксана залишилася тут, у хоча й овіяному доброю славою, але все-таки провінційному театрі. Її заміжжя виявилося невдалим, чоловік так і не зрозумів різниці між поцілунками на сцені й у житті та інших особливостей акторської професії, і через його ревнощі довелося розлучитися. Щось подібне трапилося й у Тарасовій сім’ї, але обоє про це знали тільки зі скупих розповідей знайомих.
А зараз Оксану раптом обпекло: може, П’єро переставив Тарас? Підбігла до вахтерки, поцікавилася, чи він заходив.
– Та був, був уранці хтось із колишніх наших акторів, уже й не пригадую, як звати… – підтвердила добродушна бабуся. – Пустила його погрітися, бо ж надворі холодно, та й не чужий він…
– А не казав, коли ще зайде? – нетерпеливилось Оксані.
– Чого не було, того не було… – розвела руками вахтерка.
Оксана на мить задумалась. “А, що буде, то буде, спроба – не хвороба. Дожену – не дожену, а погнатися можна. Тим більше, натяк Тарас зробив, переставивши ляльку. Але ж міг і мій номер телефону запитати у вахтерки. Чи посоромився, чи не хотів зайвого розголосу? А, може, й узагалі не думав про неї, Оксану, маніпуляції з лялькою – звичайна згадка про виставу?”
Повернулася до шафи, ще раз поглянула на П’єро і Мальвіну. Так хотілося вірити, що зміни у вітрині – не випадковість.
Але як продовжити німий перегук? Залишити записку вахтерці, щоб передала Тарасові, якщо він зайде ще раз? Ні, такого аж ніяк не можна робити, бо завтра про це знатиме весь театр. А що як… Так, треба продовжити гру, обоє ж усе-таки актори.
Оксана вирвала аркушик із блокнота, написала: ‘Мальвіна чекає П’єро там, де вони познайомилися, щовечора о десятій…”. Скрутила трубочкою і, нишком відчинивши шафу, вклала ляльці під руку. “Хто хоче – помітить”, – підбадьорила себе надією і пішла в дитсадок за донечкою.
Добре, що університет, на театральному відділенні якого Оксана вчилася разом із Тарасом, був недалеко від її дому! Два вечори прогулювалися біля пам’ятника вченому, іменем якого був названий виш. Там, біля монумента, вони з Тарасом познайомилися перед творчим конкурсом.
– В-вибачте, – хвилюючись, сказав хлопець тоді, запримітивши голубооку білявку, – якби я був режисером, ви б зіграли у мене Мальвінку…
А Оксана, яка перед цим уже чула, як Тарас, ледь-ледь заїкаючись, проникливо читає в гурті друзів вірші, не залишилася в боргу:
– А якби режисером була я, то віддала б вам роль П’єро…
Обоє розсміялись. Як і ті абітурієнти, котрі були навколо них.
Оксана і Тарас таки втілили на сцені образи Мальвіни та П’єро: на студентській сцені, згодом і в театрі, куди запросив режисер, котрий займався і викладацькою роботою. А потім дороги їхні розійшлися.
…У світлі ліхтарів Оксана віддалік помітила Тараса.
– П’єро! – не стримала вигуку.
– Мальвінко! – побіг назустріч.
Наступного ранку Оксана прийшла в театр на диво першою з акторів. У фойє, озирнувшись, чи ніхто не бачить її, поклала руку ляльки Мальвіни на руку П’єро.
А через кілька тижнів театр проводжав Оксану до Києва.
