Знайшли митця у його майстерні, де багато років творив свої шедеври. Він не прожив і півроку після смерті своєї дружини та музи – Віри Стецько, серце якої перестало битися наприкінці серпня. Художник мав прийти на вечерю до рідних, проте його не було. Не відповідав і на телефонні дзвінки, тож його кинулись шукати. Близькі вирушили до майстерні й побачили через вікно, що він непорушно сидить на кріслі.
За словами друзів, останньою роботою Дмитра Стецька стало полотно, на якому впізнаваний силует його Віри. Їх часто бачили разом у Тернополі. Вони завжди йшли поруч – сивочолий художник і його красуня-дружина, відома мистецтвознавець, яка пішла з життя у 60. Її Дмитру було 73.
Художник, який жив і творив у Тернополі, прославив Україну в багатьох країнах світу. Його роботи є у державних та приватних колекціях, а ім’я занесено до найповажніших світових мистецьких енциклопедій.
Він часто любив розповідати про те, що ніколи не знав свого справжнього дня народження. Йшов воєнний 1943 рік, і батькам було не до того. Свідоцтво виробив собі сам, коли йшов до армії. Поставив день народження 8 листопада – на свято Дмитра. Хоча, за розповідями сестер, з’явився на світ раніше.
– Мої батьки мали свій ліс, в який мати зі мною в лоні вранці поїхала згрібати осіннє листя, – згадував художник в одному зі своїх інтерв’ю. – Коли тато під вечір приїхав її забирати, я вже з’явився на світ в холодному осінньому лісі неподалік нашого лемківського села Полонної. Я був у неї сьомим (після мене через два роки народилася наймолодша наша сестричка). Тож ми вже втрьох повернулися додому… Звісно, що 8 числа ніяк я не міг народитися, у свято нічого старалися не робити навіть у війну.
Той листопадовий ліс залишився хіба у спогадах. Родину Стецьків силоміць переселили на Тернопілля. Тут, на хуторі Драгоманівка Козівського району, минуло дитинство малого Дмитра.
Потяг до мистецтва відчув, коли ще не ходив до школи. Різьбив, багато малював, навіть вирізав дивовижні фігурки з буряка чи картоплі. Вважав, що кожна людина має талант до чогось, але хтось його вдосконалює, а хтось – губить…
Зовні непримітна хатинка в серці Тернополя, у якій він творив свої полотна, стала для нього другою домівкою. Острівець іншого, не буденного життя. Тут не вірилося навіть, що за стінами – місто з його вічним поспіхом.
Художник теж творив без поспіху, відшліфовував картини до найменших дрібниць. Виглядав значно молодшим за свої роки. Незважаючи на цифри у паспорті, його робочий день залишався незмінним – від дев’ятої ранку до дев’ятої вечора.
Друзі згадують про Дмитра: він завжди йшов своєю дорогою, незважаючи на те, що його малярство знімали з експозицій, не приймали на виставки. Творчість художника розвивалася всупереч багаторічній радянській ідеології. Треба було малювати доярок, шахтарів, комбайнерів, його ж філософські полотна, сповнені прихованого змісту.
Зараз його картини безпомилково впізнають серед інших: за незвичайною роботою пензлем, за неймовірною насиченістю символами та кодами, за космічністю сюжетів, занурених в історію України.
– Його роботи – безмежні, ніби напнуті сучасними віяннями, що відбуваються в житті. Дмитро належить до художників, яких тепер мало в Україні, – розповідала на одній з виставок митця в Тернополі його Віра.
Вони прожили разом майже 40 років. Зустрілися в Тернополі, на березі ставу. Саме там художник уперше побачив білявку, яка виходила з човна, уквітчана ліліями.
Поховали Дмитра Стецька на Микулинецькому кладовищі поруч з його дружиною. Він так і не зміг бути самотнім на перший Святий вечір без неї.
