Богдану розбудив гуркіт грози. Вітер матляв коричневі тюлі, хапав їх за боки, тягнув у ніч, до прочинених балконних дверей. Богдана перелякано зіщулилася під ковдрою.
Гроза здавалася катаклізмом, хворобою, від неї боліла голова і тремтіли руки-ноги, її вона боялася більше, аніж виття сирен, під час яких вуха давили заклики із гучномовця про заходи безпеки, коли йдеш в укриття.
Укриття, як і підвалу, у «хрущовці» не було, і в сусідів на вулиці – теж. Найближчим вимальовувалося хіба приміщення райдержадміністрації, але туди треба було бігти пів міста. Богданині хворі ноги вчасно туди не дотупцяли б все одно.
Тому – спокій, байдужість.
– Що буде – те буде, – філософськи казала сама собі, лягала в ліжко, намагалась кудись примістити зболілі з ревматизму ноги, не знаходила чергової подушки і стиха лаяла свої дурні кістки.
– Сама винна, – сичала, коли біль трохи утікав у простір. – Треба було у дощ чобітки взувати, а не у китайських шльопанцях бігти город сапати.
Тоді, побештавши ноги і себе, намагалась знайти спокій.
Гроза… Канонада чи вибух декількох авіабомб, після яких залишався присмак озону. Підозрювала, що усі ці страхи від колишньої трагедії, коли племінника убила блискавка.
Дітлахи тоді влаштували випускний вечір у лісі, поверталися додому полем, а тут… Налетіла «шура – бура», в Ігорка чомусь був увімкнений «мобільний», інші здогадалися відімкнути. Просили й Ігорка, тільки той надто впертий був, як і татко його, який воює зараз.
Богдана помолилася і за упокій душі раба Божого Ігоря, і за здоров`я свого брата Ярослава – нехай йому Господь допомагає. Бо коли не подивиться фейсбук – стрічка рясніє іменами та світлинами загиблих.
Ті обличчя іноді їй снилися – молоді, з надією в очах. На ранок серце Богдани кров`ю обливалося. А коли про зруйновані міста і про закатованих людей послухала з новин, то виплакала душу.
Допомагала, чим могла – сортувала «гуманітарку» для переселенців, плела маскувальні сітки у бібліотеці, де працювала прибиральницею, аж пучки боліли, пів зарплати відправляла в армію. Але то – крапля в морі.
Сусідка прийняла до себе пожити біженців і їй радила. Тільки Богдана чомусь перелякалася – чужі люди господарюватимуть у її домівці, торкатимуться її речей, котрі вона любила і берегла– голубий кухоль, з якого завжди пила чай, теплий диван у вітальні, ба, навіть, герань на підвіконні, білому, чистому, наче сніг узимку – ні, краще самій!
Тепер щиро шкодувала. Може, якби чужі люди в хаті жили, не було б отих дрижаків по усьому тілу.
«І чому, скажіть мені на совість, так мало відведено щастя людині?» – пронеслось ураганом у голові.
Та й скільки мала тої радості? Чоловік згас від раку через три роки після шлюбу, ще і нажитися не встигли. Дітей не народили.
Сваталися інші, але Богдана чомусь порівнювала їх із своїм Василем –і добрий був, і чуйний, і хазяйновитий, і її любив, залицявся ще із шкільної парти, а ті, що тепер… Недолугі якісь. Тому вручала усім гарбуза, хоч і шпетила потім за те мати:
– Вік самою не проживеш, подумай добре, жінко!
Богдана вперто стояла на своєму.
Колись вмовляв її і брат, Ярослав, навіть привів знайомитись свого друга, із котрим разом служив.
– Ось, – сказав. – Це Олег. Хороший хлоп, – підморгнув.
Богдані той чоловік не сподобався, хоча, високий, чорнявий, чимось на її Василя схожий. Усмішка дитяча. Поцілував руку, вручив букет ромашок. Тільки чомусь дивними здалисяя його очі: наче придавнені чимось – смутком, відчаєм?
Богдана так і не зрозуміла того погляду. Накрила стіл, Ярослав відкоркував пляшку горілки, але коли Олег після енної чарки спробував обійняти Богдану за талію – відвела руку.
– Повечеряли – тепер чешіть звідси, – сердито насупила брови.
– Виганяєш нас, сестричко, – натомість засміявся Ярослав.
– Я ж казав тобі, що не варто, – втрутився раптом Олег. – Погана затія.
Рвучко підвіся, і не встигла ойкнути – хряснули двері.
– Не думала, що ти звідник, – сказала Богдана брату. – Ти б собі краще жінку шукав, якщо Оля від тебе утекла.
Сказала – і пошкодувала, що не прикусила язика. Колишня братова дружина давно мала іншу сім`ю, покинула Ярослава, коли поховали Ігорка.
– Оля… – Ярослав темнів з лиця. – Не нагадуй про неї більше. І подумай добре – Олег непоганий.
Помовчав трохи і додав:
– Дружина теж стерво виявилась. Коли пораненим у госпіталі лежав, подала на розлучення – нащо їй «контужений»?
І пішов, не сказавши Богдані навіть «до побачення».
Тепер невідомо, чи живий отой Олег. Коли Ярослав зрідка телефонував, чомусь соромилась запитати. Про всяк випадок помолилася і за отого невдатного залицяльника.
…Гроза примовкла, тільки мила вікна густа злива.
– Завтра буде добре йти на город сапати картоплю, земля ж мокра», – подумала Богдана. Очі злипалися до сну.
Їй намарилось тепле небо, голубе, як братові очі, – аби хоч обізвався завтра – і сонце, таке лагідне, таке погідне. І перед нею стелиться поле, рядочками зазеленілий урожай. І вона сапою розбиває грудки чорної засохлої землі. І вириває бур`яни – осот і пирій, а позаду неї біжать до неба, пишаються білі, мов світ, ромашки, тоненькі, стрункі, голосисті – коли зриває їм пелюстки, маки, золоті кульбаби.
Тільки чомусь знову ордою набігають темні хмари, розбиває небо навпіл блискавка, періщить дощ і замість гуркоту грози – завивання сирен…
Світлана ТРУХАНОВА-ДЗУДЗИЛО.
