Вони нагадували птахів, які полетіли у вирій і загубилися серед людських пересудів, недовіри… І не повернулись до своїх почуттів…
– Я буду чекати тебе! – гукнула на прощання. А серце тихо мовило: «Ця розлука назавжди».
…Зрідка приїжджаючи в село до тітки, Люба поспішала до старезного колодязя-журавля. Там Славко призначив їй перше побачення. Там уперше пізнала смак цілунку. Там і прощалися…
З колодязя перестали брати воду і журавлик виглядав сумним. Здавалося, він втомився стояти на одній нозі й чекати, коли об цямриння стукне відро. А скільки всього він наслухався від сільських молодиць. Скільки закоханих призначали біля нього побачення. Тоді журавлик був щасливий…
– Злетіти б тобі, дерев’яний пташку, – мовила. – У дитинстві я вірила, що ти казковий. Бо не схожий на інші сільські криниці. А ще казали, що вода в тобі добра, наче медова… Я смакувала воду й дивувалася: не солодка вона. Тоді я була малим дівчиськом. Не розуміла…
– Р-р-рип-р-р-рип… – відповів.
– Любо! Ти?! – почула з дороги.
До неї поспішала колишня подруга Тетяна.
– Любо, Любко! Скільки ж років не бачилися? Наче вічність минула! Живеш на іншому кінці землі. Знаю-знаю, чому до журавлика бігаєш, коли навідуєшся в село. Славка не можеш забути. До речі, як там тітка Дарка? Чула, нездужає.
– Підупала. Мої мама з татом хотіли її до міста забрати, хоча б на деякий час. Вперлася: не залишу господарку. А там пес, кілька курок і клаптик городу. А як Славко? Зустрічала його? Твій же Юрко зі Славкового села.
– Ти ж не знаєш… Нема Славка, помер, – тихо мовила Тетяна. – Вже три роки минуло.
– Як помер? Чому?
– Серце…
– Люська, суперниця моя… Не вберегла…
– Коли Славкові стало погано, нікого вдома не було. Двоє синів його в місті навчалися. А Люська роками на заробітках сидить. Кажуть, там якогось залицяльника знайшла. Не часто до сім’ї навідувалася. Коли ж приїжджала, то пиляла Славка, мовляв, нічого ти не вартий. Нормальних грошей заробити не можеш. Там, за кордоном, чоловіки зовсім інші… От і не витримало Славкове серце… А він хлопцям за батька й матір був. І прав, і готував. І не сидів, склавши руки, – поле обробляв разом зі своїм двоюрідним братом.
– А де тепер Люська?
– За кордоном. Після похорону місяць вдома побула й назад гайнула. Добре, що хлопці діда з бабою мають.
– Шкода Славка.
– Ти ж простила його, Любо?
– Простила…
– Любо, давай, поїдемо на Славкову могилу. Попрошу Юрка, щоб завіз. Ходімо до мене.
Тетяна принесла з городу букет весняних квітів.
– Тримай, Любо. Це – для Славка.
…Люба дуже хотіла зустріти своє колишнє кохання, розповісти, як гарно і заможно живе. Хотіла, аби він відчув свою провину. І, врешті, повідати правду. А тепер не могла повірити, що Славка вже немає.
…Люська бігала за Славком ще зі школи. Подобався їй хлопець із сусіднього села – і край. А він «не рівно дихав» до міської «цяці» – так Люська Любу нарекла. І при кожній нагоді полоскала Любині кісточки.
– Любка святу із себе вдає, – молола язиком перед сільськими дічатами. – А в суботу до тітки з кавалером приїжджала.
– Та який то кавалер? – засміялася одна з Люсьчиних приятельок. – Це якийсь родич Любиного батька. Картоплю в тітки Дарки купував. Моя мама пошту Дарці носила. То й знає.
Одного разу Люська поділилася черговою «таємницею»:
– Моя родичка санітаркою в «жіночій» лікарні в області працює. Так ось, хто, думаєте, їй там в очі вліз? Любка! Вона Любчину маму знає. Допитувалася, що сталося, а та очі опустила. А Любка виглядала, наче з хреста знята. Крутить Славкові голову, а сама…
Селом пішов поговір. Дійшов і до Славка…
…Люба поклала на могилу квіти. З фотографії усміхався Славко.
– От і зустрілися, – мовила тихенько й торкнулася рукою світлини.
– Ми зачекаємо тебе біля машини, – сказала Тетяна. – Ходімо, Юрку.
На Любині очі набігли сльози.
– Я була нині біля нашого журавлика. Тебе згадувала… А в мене гарна сім’я. Думала, якщо буде син, назву твоїм іменем. Не вийшло, бо маю дві доньки. А ще я хотіла тобі сказати… Я кохала тебе, Славку. І не зраджувала.
Під час нашої останньої зустрічі ти сказав, що в селі кепкують з тебе, мовляв, добре, що Люба позбулася нагуляної дитини, а то байстрюча годував би. Мені тоді було так боляче. Ти шмагав мене словами, не знаючи правди. Я б усе тобі розповіла… Якби ти знав, як боліли від наруги моє тіло й душа. Я поверталася додому увечері через парк. І раптом… цей незнайомець… Я не вірила, що залишилась живою.
Через Люсьчині плітки я довго не приїжджала в село. І тітка Дарка від людей очі ховала.
Ти одружився з Люською. І не став щасливим… А я перестала вірити людям. Довго оминала чоловіків. Потім зустріла Олексія. Вийшла заміж. Я поважала свого чоловіка, а покохала його значно пізніше.
Я повинна була тебе давно забути. Але часто згадувала. Хотіла побачити. Ти ж так і не дізнався моєї правди…
Уночі налетіла гроза. Блискавиці краяли на кавалки небо. А вітер, здавалося, переверне світ.
– Не витримав бурі наш журавлик – зламався, – сказала вранці тітка. – Шкода, я звикла до нього.
– Він злетів!
– Що кажеш, Любцю?
– Це я так, про себе.
Люба пішла до колодязя. Від дерев’яного пташка залишились шматки обвітреного, посивілого дерева.
– Ти мав душу, журавлику, і вона злетіла. І ти вже ніколи не повернешся до своєї води, як люди до свого минулого…
Присіла на прохолодне цямриння. Задумалась. Чи то випадковість, що журавлика не стало, коли вона приїхала? Чи, може, Славкова душа знак подала. А який?..
Ольга ЧОРНА.
