У житті кожного з нас бувають хвилини, коли немиле ніщо, і навіть не хочеться жити. Здається, весь світ утратив кольорові барви. Немає ні сил, ні надії. І раптом – мить, що осяйне добром і вірою, чиєюсь беззахисністю, ще більшою, ніж власна. Зустріч, що переверне долю. І велике диво – любов.
І тоді… Зрештою, прочитайте ці дві історії.
1. Ось підросте син…
У журналістських буднях, коли доводиться зустрічатися з багатьма різними людьми, інколи забуваються ті чи інші життєві сюжети. Та Надію я впізнала одразу. Та ж сама худенька постать, не по роках спрацьовані руки. Лише очі тепер світилися по-новому. Тією особливою радістю, коли людина просто щаслива.
– Пам’ятаєте мене? – усміхається ще з порога Надія. – Я до вас колись зверталася зі своєю бідою та проблемами, – починає переповідати мені той свій давній біль.
Перериваю жінку. Для чого ворушити сумне? А його на долю Надії випало немало.
Жила, як і більшість сільських жінок. Вічна, зранку до вечора, робота. Разом з чоловіком утримували господарку, обробляли паї. У сім’ї уже підростав син. Тієї осені мав до школи піти. Мріяли про доньку, бо, як кажуть, у народі, одна дитина – сирота.
Чоловік трапився Надії добрий, непитущий. Усе для дому старався. І дуже хотів купити машину. Надія не перечила. Тож коли на їхньому подвір’ї з’явилося нове авто, тішилася разом із Степаном і малим Петрусем. Якби ж то було знаття…
Ще в суботу звечора до них заглянула сусідка. Чула, ніби вони збираються до Хмельницького на ринок. Може б, і її взяли з собою?
Взагалі-то, Надія поїздки не планувала. Але, власне, чому б і ні? Степанові нової куртки треба, і Петруся до школи зберуть.
Виїхали на світанку. Найбільше радів Петрусь – чи не вперше дорослі взяли його з собою у таку «подорож».
А за якийсь час нічого не стало. Ні їхнього щасливого сміху, ні жартів у легківці. Лише суцільна темрява і біль. Надія отямилася у лікарні. Як і сусідка – покалічена, але жива. А Степана з Петрусем на цьому світі уже не було. Їхню легківку підім’яла під себе вантажівка, яка, не знати чому, виїхала на зустрічну смугу.
Відтоді Надія ніби не жила. Механічно вставала удосвіта, щось робила. Найстрашнішими були ночі: довгі, нестерпні, болючі. Просила в Бога смерті і для себе, якоїсь невиліковної недуги. І якби не цей маленький хлопчик… Він був таким схожим на її сина.
Надя зустріла його в інтернаті. Від громади села вони збирали для цього дитячого закладу картоплю. Разом із ще кількома односельцями поїхала до інтернату і Надія.
…Білявий синьоокий хлопчик самотньо стояв біля вікна. Щось видивлявся у великому незнаному світі.
– Як тебе звати? – погладила дитячу голівку Надія.
– Петрусь…
У неї затремтіло і, водночас, завмерло серце. Пригортала хлопчика до грудей, а з очей капали і капали сльози. Разом з ними спадав страшний тягар, і вона, чи не вперше за багато часу, відчула дивне полегшення у душі.
Після цього Надія приїхала до редакції. Разом з нею ми телефонували у різні інстанції, цікавилися, які довідки, документи необхідно зібрати, щоб усиновити дитину. А потім жінка пропала. Не телефонувала, не з’являлася. Інколи, згадуючи Надію, я думала про те, що, напевно, вона передумала. У житті усе так непросто.
І ось Надія знову у редакції.
– Тепер я інша, правда? Це все Петрусь. Він повернув мене до життя.
Надія розповідає, який чудовий у неї син. А що не давалася чути, якось так вийшло. Нечасто вибирається вона з села до Тернополя, удома клопотів вистачає. Тепер уся господарка на ній. Але нічого, ось підросте син…
Надія усміхається. А я ловлю себе на думці, що життя – справді велике диво. Здається інколи: усе погано, нема більше сили, нема надії. І раптом – зустріч, мить, що осяйне добром і вірою. І знову хочеться жити.
Зіна КУШНІРУК.
2. Колись мама тобі розкаже
У палаті тихо і сумно. Усі порозходилися на вихідні додому. Ольга з сином залишилися одні. Вони ще довго будуть слухати цю лікарняну тишу.
Ольга тепліше вкутує виснажене тільце хлопчика. Добре, що Василько заснув. Лікар каже: сон для сина – зараз найкращі ліки. А ще потрібно робити переливання крові. У Василька – рідкісна четверта група, до того ж резус мінус. У неї, Ольги, зовсім інша.
– Шукайте батька, він – найліпший донор. І все буде з вашим сином добре, – літній лікар підбадьорював Ольгу.
Легко йому казати: шукайте. Ольга давно викреслила цього чоловіка зі свого життя. Василькові ще й року не було, як вони з Ігорем розлучилися. Усі дивувалися: як же це? Така любов була.
Вона нікому нічого не пояснювала. Просто забрала сина, свої речі і повернулася до батьків. Ігор просив, благав її не йти, залишитися, зрозуміти і простити. З ким не буває… Справді, у тому відрядженні він познайомився з однією жінкою. Звідки, як вона дізналася потім його домашню адресу, телефон – незрозуміло. Її дзвінки та лист для нього така ж несподіванка, як і для неї, Ольги.
Ольга не повірила подібним поясненням. Не зрозуміла, не простила – не змогла. Справді, любила Ігоря до нестями. А після цього листа від незнайомки ніби щось обірвалося всередині і ту порожнечу уже не заповнити ніколи.
Спалила за собою всі мости. Не спілкувалася з Ігорем, не відповідала на його телефонні дзвінки, на листи. Навіть із сином не дозволила бачитися. І ось тепер ця біда, ця несподівана хвороба. Вона б віддала синові усю свою кров по краплині, тільки б не бачити змучених дитячих очей, худеньких рученят, що безсило розкинулася на лікарняній подушці.
І все-таки треба щось робити. Завтра до Василька приїде бабуся, посидить біля хлопчика. А вона буде шукати Ігоря. Скільки ж це часу вони не бачилися? Майже сім років.
…Він не змінився. Хіба зблід, розгубився, побачивши Ольгу у дверях свого кабінету.
– Прости. Якби не Василько…
Не могла говорити. Намагалася не плакати, обіцяла ж сама собі бути сильною. Насправді відчувала, як останні сили покидають її. Була просто жінкою: втомленою, слабкою і беззахисною.
Міцні чоловічі руки пригортали Ольгу до себе. Як колись… Ольга уже не соромилася сліз. А він не боявся сказати, що і досі один. Що любить її дотепер.
До Василька вони приїхали разом. Невдовзі хлопчик став одужувати – хвороба помаленьку відступала. Тепер їх було троє.
– Ми з тобою однієї крові, – сміявся, вітаючись з сином. – Пригадуєш, як у Мауглі…
– Тому що ти віддав мені свою кров, так? – запитував Василько.
– Не тільки. Ми з тобою справді однієї крові. Колись мама тобі про все розкаже. І про те, як я довго на вас чекав.
Зіна КУШНІРУК.
