Йшли до села з надвечірнього поїзда. Пасажирів висипало багато, як завше перед вихідними. Борис Свиридович трохи відстав від гурту: любив спостерігати за людьми ззаду. Скільки то їх випало перем’яти пальцями за тридцять років роботи масажистом!
Кажуть: хто має хист від Бога до тієї справи, тому пацієнтів не бракувало, не бракує і не бракуватиме. То про нього мовлено. Не раз за кільканадцять хвилин ставив на ноги хворого, котрий щойно не міг од болю поворухнутися на носилках. А добра слава довгі ноги має. Тож тепер приходять і їдуть звідусіль, і не з порожніми руками… Гріх так думати, але чим більше пацієнтів – тим для його кишені краще. Хвороби, а особливо останнім часом, не минають ні простих смертних, ні тих, хто у кабінетах верховодить. Влада міняється – болячки зостаються. Спина за спиною – мов живі скульптури у нескінченній галереї недуг.
Міг із постави, ходи визначити й минулі, й теперішні, й майбутні хвороби людини, її вік.
Ось і тепер іде перед ним дівчинка років тринадцяти. А сколіоз уже викривив хребет настільки, що без лікування буде велика біда. Поруч дибає бабуся – років під сімдесят. Зігнута, мов стара приземлиста яблуня під вагою одлітованого.
Прискорив ходу, аби переконатися, що не помилився. А бабуся враз оглянулася, примружила очі проти сонця:
– То ти, Борисе, здоганяєш? А я думаю, хто так молодечо тупає. Розказуй, як святкував своє п’ятдесятиріччя. Воно ж недавно було, два тижні тому. Пам’ятаю ще зі школи, коли в тебе день народження…
Придивився: а то ж Леся Верещучка! За одною партою колись сиділи.
– Та було трохи гостей, – відкинув із чола сивуваті кучері, ще вище підняв голову, підрівняв і без того пряму спину. – Великий гурт не маю за що кликати. Але бенкет на сотню осіб мусив у ресторані замовити… Сумне то свято – ювілей, та що поробиш. Народ забави хоче. А ти, Лесю, як?
– На фермі човпуся, поки ще не всю худобу вивезли, – жінка спробувала розігнутись, але скривилася від болю. – Троє внуків уже маємо з моїм Якимом. Він трактористом, а в жнива – комбайнером. Грошей небагато дають, але зерно й цукор заробляє. Тяжко працює. І вдома не легше. Гектар городу, двоє коней, корови, бички, свині, кролі, птиця… Інакше не виживеш.
– А ти майже не постаріла, – трусонув густою чуприною й силувано витиснув із себе усмішку.
– І ти майже не постарів, – жінка прикрила рукою беззубого рота.
«Боже, як Лесі не пощастило! – подумав Борис Свиридович, – Старість так рано підкосила її…»
«Боже, як Борисові не пощастило, – подумала Леся. – З одною дружиною розлучився, з другою теж не зжився… Такі гроші в руках мав – стекли крізь пальці, мов вода. Прогуляв, протринькав стільки, що іншому на десять життів вистачило б. А сімейного тепла на старість не матиме. Ні дітей, ні внуків…»
Таки правда: щастя у кожного своє…
Богдан МЕЛЬНИЧУК.
БОРОТЬБА ЗА ЖИТТЯ ТРИВАЄ…
Богдан Мельничук – відомий письменник, драматург, редактор, журналіст, краєзнавець, заслужений діяч мистецтв України, член національних спілок журналістів та письменників України другий рік бореться із важкою недугою. Днями він звернувся до усіх небайдужих із щирою розповіддю і проханням…
«Два роки тому в Києві, у Національному інституті раку мені поставили печальний діагноз: рак 4-го ступеня (пухлина лівої нирки) з численними метастазами в легенях, печінці та інших органах. За одну ніч я посивів… Як потім зізналася дружина, лікарі сказали їй: “Ви запізно його привезли. Йому залишилося жити не більше місяця…”
Але Бог милостивий, для Нього нема неможливого. Я вторував дорогу до церкви, зокрема до відомого далеко за межами Тернополя отця Йосафата, щоденно щиро молився (і продовжую це робити) вдома. Крім того, після консультацій з онкологами і народними цілителями поєднав кілька методик лікування. Яка з них із Божою поміччю допомогла – не можу сказати, але, слава Господу, продовжую жити і творити.
Багато посприяли добрі люди, бо препарати коштують великих грошей, а їх у мене ніколи не було. Місячна доза тільки одного з препаратів – вотрієнт – вартує більш дванадцять тисяч гривень. Усіх благодійників назвати не вистачить місця, але мені однаково дорогими були і кілька сотень гривень від бізнесмена, і десятка від пенсіонера. Вдячний усім, завдяки кому живу, вони назавжди в моєму серці, низький їм уклін! Щоправда, деякі з добре знайомих мені місцевих мільйонерів вдавалися мало не до дитячих витівок: вимикали телефони, відмовчувалися, відповідали не своїм голосом, щоб уникнути зустрічі зі мною. Та Бог їм суддя, хай продовжують набивати гаманці. Хоча на пам’ять мимоволі спливають слова з відомої пісні народного артиста України Степана Ґіґи про те, що у домовини нема кишень…
Попри певне поліпшення мого здоров’я, курс лікування необхідно продовжувати. Це підтвердили відповідні обстеження та результати аналізів. Надія на одужання є. Але знову – проблема коштів. Моєї скромної пенсії аж ніяк не вистачає. Тому змушений удруге звернутися до всіх небайдужих за фінансовою допомогою на ліки. З хати по нитці…
Буду сердечно вдячний усім, хто відгукнеться.
