Ліда прокинулась уранці із передчуттям чогось радісного та незвичайного. І справді, день розпочався із приємного сюрпризу: біля її подушки лежала рожева троянда.
– Спасибі, Юрчику! – гукнула вона чоловікові, й, одягнувши блідо-рожевий атласний халат, поспішила пити каву.
Та потім наче наврочив хтось – у Ліди “усе почало падати із рук.”
Спершу пересолила борщ, поки шинкувала молоду капусту на салат, у чавунному казанку, як на зло, підгоріла гречана каша.
Зважаючи на нинішню дорожнечу, цей випадок можна було вважати суттєвою втратою сімейного бюджету. В усякому разі, так лагідно дорікнув їй Юрко. І запропонував замінити кашу картоплею.
Чистячи бараболину, Ліда ненароком поранила руку.
– Ні, таки тебе до кухні та плити допускати не можна, – констатував Юрко, накладаючи на рану бинт. – Краще я сам покуховарю.
Та Ліда дочекалася обіду. Правда, до того часу, як жартував Юрко, квартира перетворилася на “театр військових дій.” Спершу зламався пиловсмок, коли захотіла прибрати у спальні.
– Нічого, завтра повезу у майстерню, – заспокоював спохмурнілу Ліду чоловік . – Скільки б того горя.
Та прикрощі не завершувались – ні з того, ні з сього розлетівся на частини віник.
– Усе, павуки перемагають, – лише сміявся Юрко. – Хай живе павутиння!
Проте випрати білизну не дав – сказав, що сам увімкне пралку. І взагалі, не впізнає свою кохану дружиноньку – такого він ніколи ще не бачив.
– Може, до нас у квартиру “барабашка” навідався і на тебе розсердився? – посміхнувся.
А Ліда лише заплакала. Бо на додачу до усіх бід іще й перечепилася за поріг та набила синця.
– А це вже серйозно, – зітхнув Юрко. – Чого доброго, скажуть, що це я руки розпустив…
Ліда ж витерла прикрі сльози і мовила, що негайно піде в аптеку, по мазь.
– Може, краще я? – приречено запитав Юрко. – А то із твоїм сьогоднішнім щастям іще, боронь Боже, під “маршрутку” попадеш.
Ліда запевнила, що із нею все гаразд, що відчуває: все лихе минулося, бо гірше вже нікуди, і жодних транспортних засобів не боїться.
Надворі співав дощ. Весело барабанив по зеленій травичці, вмивав різнобарвні клумби, грайливо шарудів, прибиваючи остогидлу вже сіру пилюку на тротуарах…
“Який нещасливий день,” – подумала Ліда, відкриваючи парасольку. – “Але, як мовиться, “у природи немає поганої погоди”.
…Несподіваний вітер-пустун зненацька шарпнув парасольку, вирвав її із Лідиних рук, покотив мокрою бруківкою. Проте вона наздогнала її через декілька метрів і спритно ухопила. А коли оглянула, із несподіванки засміялася – через жовтий “капелюшок” побачила захмарене, однак із проблисками сині, небо.
Світлана ТРУХАНОВА-ДЗУДЗИЛО.
Фото ілюстративне, з відкритих інтернет-джерел.
