3 квітня Україна, перш за все літературна, відзначила 100-річчя від дня народження метра прози, автора знаменитого, забороненого у «ще тій» Україні роману «Собор»
Д.Павличко. Спогади.
«Олесь Гончар («Іди за мною!»)
ВЕСЬ ТИРАЖ ЖУРНАЛУ ІЗ «СОБОРОМ» КДБ ВИЛУЧИВ
Я мав щастя особистого спілкування з автором «Собору» на початку 70-х років, за рік-другий після народження роману. Тоді для нас, студентів факультету журналістики Київського держуніверситету ім. Тараса Шевченка В’ячеслава Брюховецького, Георгія Антиповича, Олега Дейнеко, Анатолія Цибульського, Ольги Варич, Валентина Бартовщука та інших однодумців по курсу, було два варіанти прощання з рідною альма-матер: усталений або так званий «бездипломний». Це коли тебе де-факто з політичних мотивів виключали з дійсно червоного універу: КДБ накаже – і ти вже поза КДУ! Достатньо було з рукописним варіантом роману «Собор» (весь тираж журналу «Вітчизна» з «необачно надрукованим» у 1968 році романом КДБ вилучив) потрапити на очі «стукачеві» (так само, як з’явитися біля пам’ятника Шевченку в день перепоховання Кобзаря), – і ти вже «націоналіст»! Репресії було посилено після 22 травня 1961 року, коли українці масово відзначили сторіччя перевезення тіла Шевченка з берегів Неви до Канева. Прощавай, студентське життя лише тому, що ти Шевченкового дня з’явився біля монумента Тарасу; зачитувався забороненим романом «Собор» Олеся Терентійовича – також міг опинитися поза КДУ. І залишилося би без відповіді твоє наївне «Чому?..» та «За що?..».
Та що ми? Одесит Олексій Притика 22 травня навколішки, з букетом квітів публічно попросив символічного прощення у гранітного поета-бунтаря – і загримів на два роки у табори! Повнилися тоді в’язниці і невдоволеними наказом Міносвіти (1970 рік) щодо захисту дисертацій виключно у Москві і винятково російською мовою. Це тоді (1971 рік) кадебісти «всучили» чергові десять років таборів Юрку Шухевичу, синові командира УПА Романа Шухевича, а на Янівському цвинтарі Львова русофіли-українофоби нищили бульдозерами могили українських січових стрільців. Це тоді (1972 рік) було утретє заарештовано і заслано до таборів Мордовії отця Василя Романюка, майбутнього патріарха УПЦ Київського патріархату. Як і Василя Стуса, Євгена Сверстюка, Леоніда Плюща… Саме Олесь Гончар боронив переслідуваних владою Ліну Костенко, Григора Тютюнника та інших митців слова, першим позитивно оцінив творчість Василя Симоненка, у статусі голови Спілки письменників (1959-1971 роки) виступав «адвокатом» української мови, яку нищили «борці проти націоналізму».
Я ЗАПИТАВ ГОНЧАРА «ЧОМУ»?
«Чому?» – запитав я Олеся Гончара навесні 1970 року, коли ми, група студентів журфаку, за кількасот метрів від жовтого («гуманітарного») корпусу універу, в музеї імені Тараса Шевченка зустрілися з опальним автором забороненого «Собору». Мав на увазі підпільне ходіння студентськими гуртожитками і аудиторіями рукописного чи, якщо поталанить, журнального варіанту забороненого роману. Промовистішою за слова була тодішня гірка усмішка письменника; не забуду і погляд-смуток, яким мене нагородив Гончар за мить до того, як красивим почерком увічнити для мене своє дарче «На добро, на щастя!». Лише за 19 років по тій зустрічі я уперше зміг придбати «Собор» у книгарні і без озирання на «стукачів» переклеїти автограф письменника на вже цивілізовано, 300-тисячним тиражем виданий роман. Щоразу, коли у своїй домашній бібліотеці бачу «Собор» на полиці книг з автографами письменників, відчуваю, як у душі ятриться давня рана.
ВІН БУВ СУДДЕЮ ДУХОВНИХ БРАКОНЬЄРІВ
Усі були тоді заручниками ідеологічного насилля і терору. Однак частина інтелігенції і студентства не потурала політичним деспотам своєю мовчанкою. «Собор» був романом-викликом кар’єризму пристосуванців, судом духовному браконьєрству. Упродовж майже двох десятиріч шедевр Гончара замовчували, а його читачів переслідували. «Циклон», «Берег любові», «Бригантина» були пізніше, однак ці твори є у переліку творчої спадщини прозаїка (3-й том цензурованої УРЕ, стор. 102). Тільки не «Собор»! Упорядники готували статтю про Олеся Гончара через 11 років по завершенні письменником роботи над романом, однак твір до переліку не потрапив. Цікаво, що 3-й том було здано до набору у 1978 році, 4-й – роком пізніше, однак з друку вони вийшли з інтервалом лише у декілька місяців. Чому?.. Наближений до головного редактора УРЕ Миколи Бажана письменник якось зізнався мені, що видання 3-го тому було пригальмоване тривалою дискусією щодо змісту статті про Олеся Терентійовича: доки згадку про «Собор» не вилучили, текст цензура не пропускала.
«НЕ БІЙТЕСЯ НАЙСМІЛИВІШОГО ЗАДУМУ!»
Завершивши роботу над романом, Олесь Гончар відвідав Запоріжжя. Письменник мав зустріч з металургами «Запоріжсталі», блукав легендарною Хортицею. Під час бесіди з читачами довелося задовольняти допитливість запоріжців («А що то воно за роман такий «галасливий» ви написали?»). Поет Петро Ребро, який упродовж тридцяти з лишком років очолював запорізьку філію Спілки письменників України, у розмові зі мною якось згадував: «Олесь Терентійович був небагатослівним, якимсь мрійливим, іноді загадково-усміхненим. Стосовно роману, переданого для набору до редакції журналу «Вітчизна», відповідав не конкретно: поживемо, мовляв, побачимо!».
– З виходом у світ «Собору» потрапила у «шторм» і наша письменницька «чайка», – снував нитку спогадів Петро Ребро. – Партійні боси намагалися залучити до ганебного цькування Гончара та його роману місцевих літераторів. Перший секретар Запорізького обкому КПУ Михайло Всеволожський, який був ще й членом ЦК КПРС, на партактиві у приміщенні облдрамтеатру обурювався тим, що «місцеве відділення Спілки письменників досі не засудило роман» і вимагав від «відповідних органів» «розібратися, чим вони там займаються!». «Штатна» аудиторія залементувала: «На дєрєвню їх сослать!». Запорізькі письменники, слід віддати їм належне, погроз не злякалися і не підтримали «антисоборівську вакханалію».
Очоливши у 1959-му Спілку письменників України, Гончар опікувався літераторами-початківцями у регіонах (відомо про його відвідини і нашого Тернополя). «Не цурайтесь ніяких жанрів, не бійтесь найсміливішого задуму!» – радив Гончар початківцям, другий рік працюючи над «Собором».
У 1971 році Олеся Гончара відсторонили від керівництва Спілкою. Настав пік «соборування», який боляче переживали усі патріоти – від еліти української інтелігенції до нас, студентів журфаку КДУ. Упродовж майже двадцяти років для можновладців і «кишенькових» літераторів лайливим було слово з п’яти букв – «Собор». Його тінь зависла над долею не тільки Гончара; КДБ дедалі зухваліше розкручувало спіраль переслідувань українців-патріотів: два роки по тому, як з рук Олеся Гончара вирвали кермо СПУ, з інституту мовознавства турнули Галину Дітківську (дружину дисидента Євгена Пронюка), з інституту історії – Олену Апанович, з інституту літератури – Олексія Ставицького, з інституту ботаніки – 22-х науковців, з інституту філософії- сімох «інакомислящіх» (точніше – «мислящіх»!). У 1978 році Олекса Гірник, інженер з Івано-Франківщини, на Чернечій горі здійснив акт самоспалення, однак це не зупинило політичний терор у країні. Того ж таки року – суд над Левком Лук’яненком, самогубство (чи вбивство?) талановитого композитора і співака Володимира Івасюка…
ДЕСЯТЬ ДНІВ ПО ТОМУ ЙОГО НЕ СТАЛО…
«Іноді доводиться полемізувати з табірними людьми, бо поміж них поширене уявлення, що тільки вони боролися з тоталітаризмом, тільки вони захищали українську мову, історію, культуру, а ті, хто був по цей бік табірних дротів, лише, мовляв, догоджали режимові та мовчки чухали чуби, – писав Олесь Гончар запоріжцю Степану Кириченку з приводу його нарису про Миколу Киценка, автора «Співця Хортиці». – Я ж стояв і стою на тому, що вся Україна в міру можливостей захищала себе як нація…». Хто-хто, а Олесь Гончар не марнував свої можливості порятувати Україну. І словом, і ділом.
«Дякую Богові, що дав мені народитися українцем», – один з рядків, якими Олесь Терентійович збагатив свої знамениті щоденники 4 липня 1995 року. Десять днів по тому його не стало….
