Ми в те літо чекали її, як чекають великого празника, чи великої людини. Для нас вона такою й була – Великою Людиною. Маленька старенька жіночка з припудреними щічками і в білому капелюшку. Пахла свіжими парфумами, щодня одягала інші плаття чи костюми, акуратно вкладала кучері. Усміхнена і світла. Саме такою я побачила її вперше – нашу родичку і благодійницю з-за океану.
Тітка моєї мами. За часів Другої світової війни емігрувала з чоловіком до Канади, де й залишилась назавжди.
Ставали там на ноги, народили і виростили двох доньок. Її чоловік Володимир Локоть спільно з товаришами видали в Торонто історичну збірку «Зборівщина», яку ми шанували на рівні з Біблією. Баба Люба цю книгу загортала в нову квітчасту хустину і ховала в шафу, витягувала лише для гостей. Для неї це була реліквія. Адже це історія її краю, події, свідком яких була вона сама.
Савіна. Її було приємно цілувати в лице, на неї було приємно дивитись. Вона відрізнялась від усіх старших бабусь, яких я звикла бачити завше, а скоріше нагадувала кіноактрис з «Коламбія пікчерс». Все своє життя безкорисливо допомогала родичам, друзям, знаючи нелегке життя в Україні. Ми возили передачі навіть тим родичам, про наявність яких і не здогадувались. А Савіна якимось дивним чином пам’ятала всіх. Присилала одяг, взуття, рушники, постіль, посуд… Її допомога була особливо вагомою в часи 90-их, та й потім теж.
Отака була Особистість. Багато людей, ставши заможними, забувають про родичів, особливо бідніших, сахаються їх. Вона ж була іншою. Жила за законами Серця, Милосердя і Совісті. Про таких можна з упевненістю сказати – святі серед нас. Направду так.
Щось було особливе в усій її постаті, вона наче світилась зсередини, оточуючи всіх навколо аурою любові, аурою усмішки і добра. Делікатна в спілкуванні, привітна, толерантна, приязна. Дивлячись на неї, на її вчинки, простоту, починаєш вірити – Бог таки є у цьому світі. І живе, і діє Він через таких, як Савіна.
Не пригадаю, скільки їй тоді було – вісімдесят чи більше, та нишком я мріяла, що коли буду старою, то хочу бути схожою на неї – настільки чудово вона виглядала!
Відвідала усіх родичів, могили, церкву в рідному селі, батьківське обійстя… і полетіла за океан, назавжди. Та до кінця днів писала листи, цікавилась подіями життя рідних і України. Її життя не минуло даремно. Залишила великий слід, великий приклад, велике знамено братерської Любові.Неля ДРИБОТІЙ.
