Спазми страху у собі люди тлумлять, не підводячи голови і не розкриваючи своїх сердець. Чи то від безнадії, чи в пошуку індивідуального рятунку: не чую, не бачу, не знаю…
Кожне місто незнайомцеві відкривається людьми. І їх обличчя свідчать, як вони почуваються в ньому. Коли молодь безтурботно сміється, закохані цілуються, діти радіють, продавці, кондуктори, міліціонери, офіціанти, кіоскери з привітністю вступають у розмову – тут здоровий ритм і панує людяність. А коли над дахами попід небеса ще й пливуть хвилі церковних дзвонів, буяє весняний цвіт – хочеться жити щасливо: неділя, відпочинковий день, свято душі, серця і почуттів.
Та у Слов’янську все навпаки. Вулиці спорожнілі, лиця перехожих похмурі й задубілі, у рухах молодих підвищена обережність, інколи – явна агресивність, а весь обслуговуючий люд механічно виконує свою роботу, ніби повсюди пошесть і єдиним рятунком від цього лиха є відторгнення співрозмовника.
Я порівнюю цей російськомовний райцентр із «бандерівським» недільним Тернополем і мені хочеться кричати: «Люди, покладіть руку на серце, піднесіть очі до небес, і вам відкриються світлі думки. Світ такий безмежний, Земля така красива, Україна така працьовита. Це велика правда. І коли одному в нашій державі замало багатства, а іншому, у ще більшій державі, замало своєї землі, не вірте їхнім облудним словам, лицемірній брехні про нас, фашистів, убивників, різунів, нациків. Бо я був у Сімферополі, Донецьку, зараз дивлюсь і прислухаюся до мешканців Слов’янська. Не можу зрозуміти, звідки у росіян така ненависть до українців. Невже вони тільки обдурені?!»
Треба речі називати своїми іменами. Хто в Києві із самооборони Майдану ловив на вулицях столиці журналістів, іноземців, росіян, щоб їх катувати, випускати кишки, а потім топити у Дніпрі чи обмінювати їх як заручників на своїх? Хто нападав на військові частини, міліцейські відділення? Хто із бійців самооборони був запакований у захисну міліцейську амуніцію і мав сучасну автоматичну зброю? Де перебували американські офіцери для щоденних інструкцій командирам сотень? Не було цього і не могло бути! Фашизм сьогодні не в Києві, не на Заході України. Він сьогодні в Донецьку, Луганську та Слов’янську. І поведінка російських офіцерів ГРУ – фашистська, як і їх інформаційно-диверсійні технології. Проте ці запитання я міг задати лише сам собі.
У місті порожньо. Воно безлюдне, і зовнішньою пусткою нагадує мені моє місто у величну Великодню суботу – тернополяни перебувають у своїх батьків і рідні по селах. У цій порожнечі дибаю повільно тротуарами та вуличками, кружляючи центром міста, його бічними асфальтівками та дворами. Сполохане й тривожне одноманіття. Розмови жителів короткі й глухуваті, діти тільки з батьками, в очах школярів – настороженість і полохлива зосередженість. Вони не розглядають афіші, не ласують безтурботно морозивом, не бешкетують, не ходять зграйками, не катаються на велосипедах і скейтах. Діти якось ніби розчинилися поміж небезпекою і вимушеною присутністю в місті. Гірке відчуття тривоги в мені посилювалося постійним відлуннями російської мови, в якій – у цю весняну піднесену пору – були відсутні звукові теплі октави російських ліриків Фета, Майкова, Тютчева, тонке вокальне суголосся Толкунової, гурту «Самоцвєти» і, безперечно, ємке слово Л.Толстого чи багатогранне – Сартакова. Цією мовою була створена філософія Бердяєва, фантастика Стругацьких, психологічні теорії Менчинської, Небиліцина, Лурія, інженерія Яковлєва, пісні Висоцького та інших достойників великої російської культури. А тут, в українському місті на Донеччині, ця ж мова має такий хижий оскал. Хто споганив її так? Ви не відчуваєте себе, пане Путін, причетним до цього? Винуватим за те, що пригнічені жінки і діти у Слов’янську і не тільки? Це ви назвали київську владу хунтою, жителів Західної України – людьми другого сорту і зобов’язали свій спецназ «мочіть терорістов в сортірах». Я не можу позбутися цієї думки хоча б тому, що всі ті уявлення й цінності, якими ви живете стосовно теперішньої України, поставлені з ніг на голову, побудовані на історичній маячні й хворобливому переконанні. Вам не страшно бути проклятим у найближчому часі, якщо почнете «рятувати» російськомовних і весь народ України своєю армією та головорізами із Слов’янська?
Ночую у знайомого по докторантурі університету ім. Драгоманова. У моїй програмі поїздки до Слов’янська, зважуючи на небезпеку, вирішив ні з ким не вступати у дискусію, нічого не доводити, не користуватися історичними, соціальними, політичними аргументами, зрештою, своїм досвідом участі у революції на граніті, помаранчевій та останній, яка започаткувала громадську силу й гідність. Змусив себе тільки слухати випадкових співбесідників, запитувати те, у чому вони переконані. І переконався сам, що інформаційна однобокість дивно викривлює людину інтелектуально й психологічно. Вона не здатна реально й об’єктивно оцінювати ситуацію, чіпляється за найменші неузгодження, аби не вивести себе із власного, хай примітивного комфорту.
У Тернополі газет української спрямованості та російської – скільки завгодно, телеканалів так само. У Слов’янську ЗМІ суто проросійські. Та навіть не цей чинник головний. Важливо те, що жителі не мають потреби в українській пісенній і музичній культурі. В них немає найменшого прагнення відчути насолоду від мелодій сучасних гуртів Буковини, Покуття, Волині, Гуцульщини. Для них це terra incognitа. Тут не мають відчуття емоційного піднесення від народного та сучасного українського мелосу, більше того, українське сприймається як дещо недозріле, недовершене, маргінальне, а значить, є цікавим лише в одноразовому використанні. І оскільки Росія домінує культурно, а зараз це право нібито хоче забрати у неї українська влада, сусідня держава силою рветься забезпечити свою інформаційну перевагу. В мешканців Слов’янська в ці дні сум’яття, розгубленість і страх. Не за українські пріоритети, а за себе, свій комфорт, своє “чужокультурне” благополуччя. Вони не можуть для себе остаточно прийняти рішення: важливіше державність, незалежність, єдина територія країни – чи “всьо, как било”. Тож коли захопили мерію, СБУ, міліцію, всі органи управління міста, обличчя мешканців взялися острахом і переляком, “каму охота погібнуть?” А ті, котрі з’юрмилися біля бандитів і російських диверсантів – взагалі не здатні щось путнє висловити, окрім туманно-недолугого просторікування щодо федералізації та ущемлення прав російськомовних. Таких у місті лише десятки, але розпоряджаються вони всією громадою. Мовчазна пасивність мешканців на фоні озброєних чоловіків та збуджених нападників на державні установи стала зрозумілою, коли почув міркування господаря квартири. Янукович вартував у них рівно стільки, скільки добра зробив для Слов’янська. Майже нічого. Але він був свій не лише територіально. Він є своїм по духу. Якщо буде бійня, де рятуватися від куль українських силовиків і російських спецназівців? То, може, краще змиритися із ситуацією, тим більше, що ціннісно Росія зрозуміліша, ніж українська Україна. Тривалість стану протистояння та загрози кожної особистості виснажила містян, і одна лише загадка про антитерористичну операцію викликає в них спазми на рівні фізичного болю, а психологічного – й поготів. Зараз розвідникт-диверсанти виступають майже друзями, а силовики на підходах до міста – противниками. Час, моральна пригніченість, призвели до стихійних мікростресів у неповнолітніх та алкогольного «заспокоєння» в дорослих. Стан страху виробив у багатьох жителів слухняність та синдром гвинтика у зграях російських офіцерів і самооборони.
Я не знаю, що сниться слов′янцям щоночі, не відаю, чи спокійно сплять діти. Але мені в очах досі картини, які шокують: голос молодої матері у розмові з грудною дитиною – без трепету й замилування, сміх дівочого гурту на вулиці не заражає, хлопчаки не веселяться, дідусів і бабусь не видно по дворах, у громадському транспорті підозріла мовчанка, подруги не обнімаються, відпочинкові афіші відсутні. Хоч у магазинах, бутиках, кав’ярнях все як і мало би бути, та приміщення, вулиці, людей пронизує незвична холоднуватість. Спазми страху у собі люди тлумлять, не підводячи голови і не розкриваючи своїх сердець: чи то від безнадії, чи в пошуку індивідуального рятунку: не чую, не бачу, не знаю.
У Тернополі, як і по всій Галиччині, за подібних обставин такої моторошності не могло би бути. І лінією, яка розмежовує боягузливість від спротиву, стали би гідність та патріотизм, закодовані в генах колисковими піснями, народними обрядами, українським словом, ідеалами звитяжців, котрі гинули, не задумуючись, в ім’я вільної України. Три місяці тому мене на київському Майдані подивували своєю відвагою і рішучістю російськомовні патріоти. Це були хлопці з Дніпропетровщини, Сумщини, Запоріжжя. У Слов’янську мене гнітила апатія та холодне очікування самозмін.
У психології є поняття екстремальної ситуації, де за короткий час необхідно людині визначитися, виходячи з сукупності своїх достоїнств і вад. Гідність людину випростовує – страх ставить на коліна. Та коли розгублене й перепуджене все місто, люди не здатні чинити опір. Хто має відповідати за бездіяльний стан тисяч жителів Слов’янська? Янукович, який втік у Росію, мер пані Штепа, котра просить самого Путіна приїхати до них, чи самопроголошений мер Пономарьов? А може, необхідно спитати тільки чоловіків Слов’янська за персональну втрату людських і державних орієнтирів?
Василь ЯЩЕНКО.
