Містечко дрімало у величезних долонях старих гір. Зимовими вечорами криві вулички виглядали романтично-елегійно. Пахли морозом і димом, що вився подекуди з коминів. Їх освітлювали вікна теплих осель і простуджені ліхтарі.
Катя любила подумки повертатись у це місто і бродити його вуличками. І до рідного села, де жили батьки-пенсіонери й де зустріла своє перше кохання, яке причастило душу любов’ю і обпалило втратою.
Пізніше доля подарувала їй турботливого, закоханого по самі вуха Марека. Але якби не пані Кася…
На одній із чарівних вуличок древнього містечка Катя винаймала житло у Казимири, яку всі кликали пані Кася. Хоча Кася раніше працювала у магазині переоцінених товарів, а пізніше у відділі промтоварів, її називали «панею». По материній лінії Казимира – полячка. Розповідала, що в її родині були заможні пани. Тому й називали її «пані». Не з поваги до ймовірних багатих родичів – просто жартома.
Квартирантками Кася, як і належить «пані», перебирала. Катя господині сподобалась. Вона була донькою сільських медиків. І також вступила до медучилища.
– Хлопців – не водити. Додому за північ не повертатися, – попередила Кася.
– Катя ще зі школи зустрічається з хлопцем, – заспокоїла Казимиру Катеринина матір. – Любчик уже хоче одружуватися. Але хай донька хоча б два курси закінчить. І він заочно вчиться. Правознавство вивчає.
– Ооо! – поважно мовила Кася. Від серця відлягло: квартирантка не водитиме залицяльників.
Осінніми та зимовими вечорами Кася запарювала чай, який називала гарбатою, клала у вазочку варення, і запрошувала до трапези, а заодно й до розмови, Катю. Укотре розповідала про покійного чоловіка Сашуню, про те, що їм Бог не дав дітей, бо Сашуня рано залишив грішний світ. Сумувала за польською родиною, яка навідувалась рідко. А вона у Польщі так і не була. Показувала листівки, які їй присилали на свята польські родичі. І мріяла колись поїхати на мамину батьківщину.
Інколи Кася розкладала карти. Бувало, погляне на пасьянс і спохмурніє. Або мовить: «Хм… цікаво…» Катя у картах нічого не тямила, тому не розуміла причини розчарування чи радості пані Касі.
– Твій коханий хто: шатен, блондин, брюнет? – якось запитала у Каті.
– Русявий.
– Зрозуміло. Зараз поглянемо, що у нас тут.
Кася розклала карти. Довго дивилася. Розклала вдруге.
– Хм… нічого не розумію…
– Що ви там побачили?
– Нічого… Карти також помиляються.
… Улітку Катя з Любчиком вирішили одружитися. Батьки були не проти: донька на той час уже закінчить другий курс.
– Пані Касю, скоро познайомлю вас зі своїм нареченим. Ми подаємо заяву.
Щойно Катя вийшла за поріг, Кася кинулася за картами.
– Ти дивись! Те ж саме! – вигукнула. – А то що за один?! Блондин якийсь…
…Любчик з батьком поверталися увечері автівкою з райцентру. Тогорічна весна була пізня. Кінець березня скидався на січень. Сніжило, морозило, шлях був слизьким. У сусідньому селі з бічної вулиці вилетів на дорогу на санках хлопчак. Чоловік різко вивернув кермо. Машину занесло і сильно вдарило в дерево. До пам’яті Любчик так і не прийшов…
Катя була схожою на тінь. Щоранку вплітала у розкішну русяву косу чорну стрічку. Одягала темні речі. Батьки відпоювали доньку заспокійливими краплями. Кася – гарбатою. Дівчина мало не до закриття засиджувалася у бібліотеці. Тут ніхто нічого не запитує. Не співчуває. Не заважає її стражданню…
…У перший день навчання третьокурсницю Катю знову побачили з чорною стрічкою у волоссі. Кася, аби дівчина знову не сиділа до ночі в бібліотеці, почала діяти хитрощами. Нарікала на головний біль, тиск і просила Катю що-небудь допомогти. Дівчина відмовити не могла.
Кася з Катею готували закрутки, варення, салати… Ще ніколи Кася не мала стільки різної всячини.
– Навіщо вам так багато запасів? – запитувала дівчина.
– Гість приїде. З Польщі. Марек. Племінник. Сусідів запрошу. А якщо наступного року буде неврожай?
…Кася попросила Катю, аби разом піти зустрічати Марека. Зателефонував, що прилетів до Львова і доїхав на автовокзал. А звідти автобусом добиратиметься до містечка.
– Матка Боска, дякую, що дорогу не замело. Катю, як я виглядаю? – запитала перед виходом з хати. – Марек був давно. Я була молодшою.
Марекові було двадцять три. Хлопець був веселун і балакун. Пані Кася розквітла й помолоділа. Щедро пригощала племінника українськими стравами і нахвалювала варення, салати, огірки-помідори, які готувала разом із Катею. А заодно й Катю.
Оскільки Марек вивчав історію, йому було цікаво подивитися на пам’ятки старого міста, у якому свій слід залишила і польська культура. Кася випитала у племінника, чи має кохану дівчину. Дізнавшись, що Марек немає часу на кохання і здибання, вирішила діяти. У першій половині дня метушилася в хаті, водила племінника на екскурсії, у магазини. А після полудня, щойно поверталася Катя, починала нарікати на тиск, який діймає через хвилювання. Звісно, Марек цього не чув. І просила Катю показати хлопцеві місто.
Марекові також подобалася Катя, тому він з радістю приставав на тітчину пропозицію. Польсько-українською мовою Марек розповідав дівчині про свій університет, чарівний Краків, де живе, про захоплення історією. Зіславшись на холод, запрошував Катю на каву. Кася показала, де готують смачний напій.
Два тижні, які гостював Марек, минули швидко. Кася з Катею проводжали хлопця на автостанцію. Перед тим, як зайти в автобус, Марек шепнув Каті на вухо:
– Кохам тя…
З виразу Катиного обличчя Кася все зрозуміла. Повернувшись додому, розклала карти і задоволено мовила:
– Ага… Це був… Добре, добре…
Марек надсилав Каті листи. Кася робила вигляд, що нічого не знає. Але часто у розмові, наче, між іншим, вставляла польські слова. Пояснювала їхнє значення й скаржилася, що ще більше сумує за польською родиною, за племінником. Тому якось так виходить. Насправді, Кася такою хитрістю вчила Катю польської мови.
Одного ранку Катя не вплела у косу чорну стрічку. Потім перестала носити темний одяг. Чекала Марекових листів. І літа…
…Катя з Мареком побралися через три роки після їхньої першої зустрічі. Катя перебралася до Кракова. Кася засумувала і стала ще прискіпливішою до кандидаток у квартирантки…
…Катя не попередила Касю, що приїде. Хай це буде несподіванкою. Батьки, щоправда, заперечували, мовляв, годилося б сказати.
…Ось і вуличка. Минули роки, а вона така ж романтично-елегійна із запахом морозу і диму. Катя постукала у двері.
– Матка Боска! – вигукнула Кася. – Ти?.. А Марек?.. А діти?..
Кася поспіхом заварювала гарбату, ставила купу запитань і встигала сварити квартирантку Люсю, яку підвозить додому безпутній кавалєр на дорогій машині.
– Пані Касю, я або Марек приїдемо і заберемо вас до Польщі на наступне Різдво. Ви нарешті пішли на пенсію. Маєте час.
Кася щасливо, наче дитина, усміхнулася і запитала:
– А в Польщі справді міста прикрашають так гарно, як на різдвяних листівках?
– Так… До речі, як ваш тиск? Від хвилювання він у вас стрибав. Я ліки привезла.
– Тепер мушу зізнатися у грішках. Тиск у мене, як у дівки на виданні. Я вдавала хвору, щоб тебе зі стресу витягнути, а потім, щоб ви з Мареком…
Катя розсміялася.
– Тільки Марекові не кажи. А то ще розсердиться. Хоча… Я ж йому таку слічну пані знайшла.
Ольга ЧОРНА.
