Я дочекаюсь, ти вернешся, сину,
Молитвою тебе убережу.
Побачимо ще вільну Україну,
Як горлиця, тебе я стережу.
Цими словами завершується один з віршів відомої тернопільської поетеси і громадської діячки Олександри Карої, які увійшли до поетичної збірки «Грааль». Її жінка присвятила українським матерям, чиї сини сьогодні захищають кордони рідної Вітчизни від новоявленого ворога, героям, які поповнили ряди «Небесної сотні», а також бійцям, які і нині несуть службу на передовій. Кожен рядочок, кожне слово пронизані невичерпною материнською любов’ю, ніжністю та гордістю за справжніх синів українського народу. Серед них – і її єдина кровиночка, син Віктор. Нещодавно він повернувся з військового полігону, де готував молодих «необстріляних» бійців для служби в АТО.
Сьогодні пані Олександра з жахом згадує той день, коли у слухавці почула схвильований голос сина: «Матусю, вибач, не знав як тобі сказати, словом, я пішов добровольцем. Не хвилюйся, усе буде добре».
– Я не знала, що робити – плакати чи кричати, – схвильовано розповідає жінка. – Мене наче ошпарили окропом. Віктор не раз говорив про те, що не гоже йому, зрілому чоловікові сидіти вдома, коли на війні гинуть молоді хлопці. Не дуже брала це до уваги, бо знала, що після перенесених операцій стан здоров’я у сина був не найкращий. Думала, куди йому до вояків? Тим паче, знала, що з роботи його не відпускають, але, як виявилося згодом, Віктор поставив керівництву ультиматум: або йому дають добро, або він іде сам. Мені ж сказав: «Мамо, мені вже сорок, я багато досяг у житті, а сьогодні моя допомога потрібна там. Не можу насолоджуватися життям, коли йде війна. Як дивитимуся в очі своїм дітям?» Не залишалося нічого, як змиритися з синовим вибором. Лише сказала: нехай береже тебе Господь.
Зболене материне серце здригалося від кожного телефонного дзвінка. Понад усе боялася почути, що з сином щось трапилося. На щастя, Господь виявився милосердним. Віктор повернувся додому вкрай хворий, але живий. Старшому ж, Юркові, не судилося довго жити. Він загинув за Україну ще в далекі восьмидесяті минулого століття.
«Буду полковником»
Коли у родині Олександри та Володимира Карих народився первісток, радості не було меж. Сина нарекли Юрієм.
-Тоді на це ім’я була справжня «пошесть», – розповідає пані Олександра. – Якраз полетів у космос Юрій Гагарін, отож назвати сина його іменем було за честь. Наш Юрко «пішов» у космонавта не лише зовнішньою красою, а й розумом. Гарно вчився у школі, був дуже допитливим і мудрим. Та, як не прикро, з життя, як і його знаменитий тезка, пішов у розквіті сил.
Ще з дитинства Юрій мріяв стати військовослужбовцем, як і його дідусь – полковник. Коли приміряв його папаху, гонору не було меж. А бувало мама перешивала зі старих головних уборів кепки для синів, оздоблювала їх козирками та ґудзичками. Ото радості було!
– Коли Юрчикові було півтора рочку, я зустріла свою вчительку з географії, – продовжує розповідь жінка. – Вона запитала у сина, як його звати і скільки йому років. Він по-дорослому відповів: Юрій Карий і на пальчиках показав «півтора». А на запитання, ким мріє стати, коли виросте, гордо сказав: полковником.
Він просто марив військовою кар’єрою і, коли прийшов час обирати професію, вирішив для себе однозначно: вступати до військового училища. Друзі бачили його лікарем або педагогом, бо був дуже добрим і співчутливим. Батьки також хотіли для сина більш гуманної професії, але перечити не стали. Навпаки, прийняли його вибір. Підтримав сусідського хлопця і колишній воїн-афганець, який на той час працював у військкоматі. Він допоміг обрати навчальний заклад. Зупинилися на престижному Ризькому військовому училищі.
Конкурс був неймовірний, 12 чоловік на одне місце, та Юрій успішно його пройшов. Батьки не могли повірити в удачу, адже це була синова мрія. До Риги хлопця супроводжував батько. Потім, разом з іншими абітурієнтами, їх поселили у лісі, на території військової частини. І знову вступні випробування подолали лише двоє: Юрій та хлопець із Фрунзе, які все здали на відмінно і стали курсантами.
Він спішив жити
Окрилені і щасливі батьки, разом з молодшим сином, приїхали на присягу до Юрка. Яким приємним було їхнє здивування, коли на величезному шістнадцятиметровому табло під першим номером у списку відмінників побачили прізвище свого сина.
– Ми дуже ним пишалися, – каже Олександра Юхимівна. – А малий Вітько побачив і розплакався. Притулився до мене і питає: «А хіба я не такий?» Я пояснила синові, якщо він буде таким наполегливим, як брат, то його теж чекає успіх.
– Юрко ще змалечку дуже багато читав. Іноді вчителі просили вплинути на сина, який буквально поглинав літературу і годинами просиджував за книжками, забуваючи про відпочинок. Він поспішав жити, наче відчував, що йому відміряно зовсім небагато. Тішився, що усі його мрії збуваються, – продовжує розповідь жінка. – Юрій добре вчився і в училищі також, сам обрав собі місце служби. Поїхав у Сибірський військовий округ, хоча ми могли влаштувати його поближче додому. Та син сказав: «Мамо, то не служба за городами. Я хочу бути там, де важче». Відтак, потрапив у Семипалатинськ і став замполітом роти у ракетній частині.
«Українців ненавиділи і на дух»
Якби хто знав, що саме тут, у Казахстані, на початку омріяного життєвого шляху, жорстоко обірветься життя справжнього сина українського народу, доброї, чуйної і милосердної людини. Українців тут ненавиділи і на дух. Не зважаючи ні на що, Юрій намагався спілкуватися рідною мовою, пропагував українську культуру, національні традиції. У нього навіть на планшеті великими літерами було написано: «Україна». За це й поплатився життям. Батьки могли лише здогадуватися, якою жорстокою була розправа над їхнім сином. Згустком болю запеклася на серці втрата рідної кровиночки.
З часу загибелі Юрія минуло майже три десятиліття та тривожні спогади й досі ятрять душу.
– Нещодавно в Інтернеті я наткнулася на моторошне відео, відзняте у тому ж окрузі, де служив мій син, – ділиться переживаннями пані Олександра. – Зовсім молодий солдатик лежить, увесь закривавлений, над унітазом. Жорстокості просто немає меж. Чи понесе хтось відповідальність за ці звірства? Той, хто забрав життя мого сина, мабуть, так і залишився непокараним, бо ми не отримали обіцяних результатів слідства з висновками урядової комісії, не кажучи вже про притягнення винних до відповідальності.
Життя триває
Аби якось втамувати душевний біль і віднайти сили жити далі, Олександра Юхимівна присвятила себе творчості та активній громадській діяльності. Усе, що пов’язане з її душевними переживаннями, виливається у віршовані рядки, які надихають, додають сил, заряджають вірою у перемогу добра над злом. Її поезії відомі не лише в Україні, а й далеко за її межами. Звучать вони і мовою пісень в усіх куточках світу. Вона – дипломант авторської пісні у Словенії, почесний член українсько-словенського культурного товариства «Берегиня», член Української асоціації письменників. У доробку поетеси десять віршованих збірок. Сьогодні вона знову у творчому пошуку.
Та найбільшою цінністю для жінки є її сім’я. На жаль, вона втратила свою половинку, чоловіка Володимира, з яким сорок років поспіль долали радощі і незгоди. Зате завжди поруч залишається молодший син, який оточив її подвійною синівською любов’ю і турботою та подарував двійко чудесних онуків. Тож , життя триває.
Світлана ВІТРОВА.
Я – мати
Та хто за мене все переживе,
Якщо мені це доля посилає?
Мене болить і ріже, бо живе,
я всі тривоги сина відчуваю
І їх мені ніхто не надбере,
Я все сама повинна подолати.
За горло біль мене таки бере, –
Та я здолаю, не зігнусь, я – мати.
З молитвою
Не дай Господь, щоб сором пережить,
Не дай, щоб малодушність серце їла.
З надією і духом треба жить,
Щоби душа ніколи не зміліла.
З надією у Бога й у людей,
в усе прекрасне, що ще нас чекає.
В дорогу світлу свою і дітей,
З молитвою усю біду здолаєм.
Ти вернешся
Ти себе, мій сину, бережи.
Боженьку ласкавий, поможи.
Хай минають кулі і вогонь,
Стань, моя молитво, наче бронь.
Божий щит буде з усіх сторін,
бо ласкавий в небі дуже Він.
Бог тебе схоронить від біди,
лиш живим додому ти прийди.
Сину, ти вернешся, знаю я,
бо чекає вся твоя сім’я.
Боженьку ласкавий, поможи,
Ангеле, ти сина бережи.
