«Вам личить осінь», – сказав він колись Світлані. «Мені лише двадцять вісім», – відповіла подумки і глянула на нього своїми дивними очима. У її погляді було щось від осені – сумне і таємниче.
Роман ніколи не думав, що зустріне жінку, схожу на його велике кохання, якого спершу добивався, а потім зрікся…
Відбив Галину у ліпшого друга Івана. А потім втратив – і Галю, і друга. Злякався, коли кохана сказала, що вагітна. «А, може, це дитина від Івана?» – запитав. Вона нічого не відповіла. Тільки глянула своїми дивними очима. І пішла. Назавжди…
Він був упевнений, що це його дитина. Але тоді ще не думав про одруження. І не уявляв, що малеча будитиме його ночами плачем, а Галя – колисковими.
«Ромку, – якось, перестрівши, мовив Іван, – це – мій син. А ти… Мені шкода, що ми більше десятка років були друзями».
Роман ні за чим не шкодував. У нього вже була нова пасія і ще одна «паралельна структура». «Молодість дозволяє все», – казав.
Коли побачив Галину з маленьким, серце забилося швидше. Але він заборонив собі будь-які сентименти: «Іван сказав, що це його син. Я його не просив».
Одружився з Поліною – одиначкою з багатої родини. «Ти, Ромку, не відмовляй Полінці ні в чому, – сказав тесть. – Наша дівчинка не звикла».
«Дівчинка» жила безтурботним життям. Подруги, салони краси, кафешки, подорожі… Поліна забула, куди поклала диплом про вищу освіту, бо не працювала жодного дня.
Роман дружині дорікати не смів, бо жив у подарованій тестем квартирі, їздив у подарованій машині. Працював юристом у поважній установі, куди також влаштувався не без допомоги тестя.
– Поліно, твої батьки запитують, коли чекати внуків.
– Бавитися з дітьми не хочу. І, мабуть, не захочу. Але цього їм знати не слід.
…Роман частіше почав згадувати Галину і сина. Скільки ж йому років? Їм із Галею тоді було по двадцять три. А тепер – сорок. Дорослий вже. Цікаво, як його звати?
…Світлана прийшла працювати в їхню установу восени. У двадцять вісім, наче дівчисько, заплітала довгу русяву косу. Коли соромилася – червоніла. А коли сміялася – очі залишалися сумними. У кишенях любила носити каштани. Кажуть, це гарна прикмета – на щастя.
Вона сама після розлучення виховувала сина. Дехто думав, що Павлик – її молодший братик. Світлана скидалася на студентку.
Роман уперше побачив Світлану, коли зайшов до кабінету, де було її робоче місце. Немов насмішка долі: нова працівниця глянула на нього Галиними очима. Побачивши на її столі з десяток маленьких і великих каштанів, сказав: «Вам личить осінь». Ще звернув увагу на фото хлопчика. Здалося, його син, якого бачив здаля один раз у житті, подібний на цього карапуза. «Ваш братик?» – запитав. «Син», – відповіла, почервонівши.
З тих пір він майже щодня, начебто у справах, заходив до цього кабінету. Заради Світлани.
Світлана з сином добігали до ліфта. Роман зачекав на них.
– Добрий день, Романе Олександровичу. Дякую. В садочку карантин, – неначе виправдовуючись, мовила.
– Як тебе звати? – запитав Роман малого.
– Я – цоловік! – серйозно відповів.
– А чоловік має ім’я? – перепитав Роман.
– Паска.
– Пашка, – виправила сина Світлана.
Роман довідався, що Світлана живе неподалік парку. Його помешкання – в іншому кінці міста. Але він їздив туди у вихідні, сподіваючись побачити Світлану з малим. Це було якесь щемне й тривожне почуття. А, може, саме таким у його віці є кохання.
…Ось вони йдуть парком. Маленький «цоловік» збирає для мами каштани. Вона щаслива. Сміється. Зашпортався. Упав. Роман ледве себе стримав, аби не підійти й не запитати, чи малий не вдарився. А ще йому хотілося купити «Пасці» великого льодяника і надувного клоуна. Цікаво, чи Іван купував його синові льодяники і надувні клоуни?
Роман відчував себе злодієм, який намагається вкрасти шматочок чужого життя. Він і припустити не міг, що з роками так сильно може боліти минуле. І не статки, не статус і навіть не час є ліком від цього, а чужа жінка з сумними очима та її «цоловік Паска». Зізнався собі: закохався у Світлану. Ця тендітна жінка стала для нього щастям і тягарем водночас. Але він не може їй зізнатися…
…Романа вітали з п’ятдесятиріччям. До кабінету чиновника, який «вирішує дуже багато», несли дорогі подарунки й розкішні букети. Нарешті дійшла черга і до його колективу. Привітальне слово мала Світлана.
– Романе Олександровичу, щиро вітаємо вас…
Світлана вручила йому вишукану композицію з троянд і поцілувала. Це був перший поцілунок жінки, якою він марить довгі роки.
…У п’ятдесят два Роман став удівцем. Перед тим, як відійти у вічність, Поліна запитала:
– Що означає для тебе ця жінка?
– Яка? Я ніколи не зраджував тобі.
– Ти в душі був із нею.
– Звідкіля ти знаєш?
– Я також інколи бувала там… у парку. І неподалік її будинку. Підглядала за тобою. І за нею. Я знаю, що ви разом працюєте. І знаю, що це не твій син. Але чому вона?..
Роман розповів про зраджену ним Галину, про Івана і про те, що в нього є син. І що Пашка, здавалося, схожий на… Він так і не знає, як звати сина. І як йому щасливо-боляче бачити Світлану.
– Я відпускаю тебе, Романе… до неї, – сказала дружина. – Не знаю, чи син пробачить тобі. І чи варто шукати зустрічі з ним. А з цією жінкою… може, й станеш щасливим.
Наступного дня Поліни не стало.
…У вихідні Роман сідав у автівку і, як це робив роками, їхав на вулицю, де живе Світлана. Тепер, коли у великій заміській садибі та в міській просторій квартирі крім нього – жодної живої душі, ця гра у жмурки з долею стала сенсом його життя.
…Цього разу зупинив авто біля Світланиного будинку. Був будний день. Вона скоро повертатиметься з роботи. Сьогодні він мусить з нею поговорити. Лише б вислухала. Лише б спробувала зрозуміти…
Осінь струшувала жовте листя і каштани. Вийшов з автівки. Підняв два каштани і поклав до кишені. На щастя…
Ольга ЧОРНА.
