Ці слова тендітна і мужня тернополянка Іринка Муляр часто повторювала своїй мамі, яка підтримувала її впродовж довгих років важкої хвороби. Незважаючи на біль, дівчинка знаходила сили, щоб бачити прекрасне у простих речах. «Життя – це боротьба. Почни її! Життя – це шанс. Скористайся ним! Життя – це виклик. Прийми його! Життя – це любов. Насолоджуйся нею…», – казала Іринка. Її не стало минулого року. Але залишилися світлі та яскраві картини, які тепер може побачити кожен.
Коли втратила руку, малювала однією
Виставку робіт Ірини представили у бібліотеці для дорослих, на бульварі Данила Галицького в Тернополі. Серед 29 полотен – малюнки на склі та ікони, які вона творила однією рукою. Ліву їй ампутували через хворобу, проте дівчині це не стало на заваді. Усі свої роботи Ірина дарувала рідним і друзям.
– Коли доньці було 13 років, лікарі виявили в неї онкологічну хворобу, – каже мама дівчини Леся Петрівна. – Впродовж наступних семи років ми боролися за її життя. Попри те, як їй було боляче після операцій, хіміотерапії, променевих терапій, Іринка завжди трималася. Їй ампутували ручку в одинадцятому класі, але вона знайшла сили відсвяткувати випускний. Вона ніколи не плакала, хто знав її, той ніколи не чув від неї нарікань. Іринка казала: «Сльози не допоможуть, навіть якби я могла наплакати їх ціле відро. Треба боротися і жити теперішнім днем».
Щоб Іринка не думала про хворобу, дядько запропонував їй малювати. Спеціально підбирав для неї легкі техніки, але дівчина вирішила інакше. Так вона почала створювати картини на склі. Замість простих етюдів ретельно вимальовувала портрети, пейзажі, казкові сюжети. Тільки рідні знають, яких зусиль вартувала така філігранна, майже ювелірна робота.
– Іринка вирішила чіткий малюнок накладати на скло. Вона казала, що даруватиме свої роботи людям, і тому хотіла, щоб вони були зрозумілі для всіх, – пригадує Олексій Туркот, дядько дівчини. – Дуже важко було перевертати скло. З усіма картинами їй довелося робити це близько 1,5 тисячі разів. Треба було перевернути скло, накласти фарбу, знову перевернути, знов покласти… Для її правої руки, на яку припадало багато уколів, систем, це було справжнє випробування. Але вона не здавалася.
Коли після хіміотерапій рука стала зовсім слабкою, Ірина почала малювати на полотні. А згодом зайнялася вишивкою. Свою останню роботу – ікону Богородиці – вишила у лікарні, тримаючи між колінами п’яльця і зав’язуючи вузлики зубами…
Мріяла лікувати дітей від хвороб
Перша вчителька Ірини, Алла Дідух, розповідаючи про дівчину, згадує її оптимізм і волю до життя.
– В Іринки немає жодної світлини, де б вона була невтішною, де б вона плакала, – згадує. – Недавно ми відсвяткували ювілей Лесі Українки, і в неї були такі слова: «Щоб не плакать, я сміялась». Я думаю, що вони були девізом нашої Іринки, хай літає цей ангел з нами завжди.
Попри те, що недуга давала про себе знати, дівчина зуміла вступити у три тернопільські виші. Вона дуже хотіла стати лікарем і допомагати хворим дітям, яких часто бачила в онкологічних клініках. Але навчання у медичному університеті довелося покинути й на тривалий час вирушити самій лікуватися за кордон. Повернувшись додому, Іра почала вивчати іноземні мови у педагогічному університеті, а згодом вступила ще й у технічний виш і чотири роки вчилася заочно на економіста.
– Я вдячна всім людям, які допомагали грошима для лікування Іринки, – каже її мама Леся Петрівна. – Іруся дуже любила життя, дуже любила світ, любила весну. У своїх картинах вона показувала не свої страждання, а ту красу, яку вміла бачити навколо. Повторювала, що намалює тридцять полотен – і тоді можна буде зробити виставку. Тож її мрія здійснилася.
«Душа приходить у снах, коли чогось потребує»
На одній з картин зображена дівчинка з парасолькою – Іринка казала, що це вона сама. 13 грудня минулого року дівчині виповнився 21 рік, а наступного дня її серце перестало битися.
– Кажуть, що душа приходить у снах, коли чогось потребує, – зауважує її мама Леся Петрівна. – Мені Іруся приснилася всього один раз, на сороковий день. Я її побачила в реальному житті, ми поговорили про якісь буденні справи, і більше вона мені не сниться…
Подивитись на роботи Ірини прийшло стільки людей, що у бібліотеці ніде було яблуку упасти. Відвідувачі мали змогу написати відгук. Згодом ці всі теплі та хороші слова увійдуть до книги про дівчину, яку якраз пише її мама. На сторінках читачі вчитимуться любити життя, насолоджуватись кожним днем, боротись і не здаватись.
Антоніна БРИК.
