Осінь золотила сад. Кленовою гілкою стукала у шибку, наче хотіла щось порадити двом подругам, які сиділи за столом. В затишній кімнаті їхня нехитра розмова переривалася дзеньканням бокалів зі справжнім французьким шампанським, яке передала родичка господині з Італії. Якась невидима туга витала в повітрі, бриніла сльозою на очах, торкалася глибини самого серця.
Кому я тепер потрібна? – стиха мовила Ніна, дивлячись на бульбашки, що легковажно піднімалися вгору з дна келиха і щасливо вмирали на його поверхні, поцілувавшись із повітрям. Вона застигла в сумовито-траурній позі і якби поруч був художник, він би не обминув її своєї увагою. Каштанові кучері хвилями спадали на округлі плечі. Сіро-голубі очі були глибокими і чистими. Уся її фігура випромінювала елегантність, була складена пропорційно, лиш вага була попереду всіх інших стандартів. Але, як для п’ятдесятилітньої жінки, не псувала її, а навпаки, захищала від зморшок та інших вікових змін. Ось тільки душа її була вкрай виснаженою постійними стресами, що наче мухи обсіли голову.
Ніну покинув чоловік. Це сталося не раптово, але… Вчора він її просто вбив своїми словами. Їхнє подружнє життя нічим особливим не вирізнялося. Та й любові великої не було. Жили, як всі. Працювали, сина виростили. Коли Остапа звільнили із заводу, реорганізувавши його, він вирішив податися на заробітки закордон. Бо ж молодий ще, гожий. Отак, на тих заробітках, десять років збігло за водою. Спершу він надсилав гроші регулярно, бо сина треба було вчити. Потім знайшов легшу роботу, сказав, що на будові важко працювати, і помагати став менше. Надзвонював рідко, віддалився якось. Ні разу не приїхав за довгий час, то й відвикли один від одного.
А оце пандемія вигнала додому. Ці пів року вони жили, неначе у пеклі. Двоє людей не могли порозумітися. Сварки спалахували через побутові дрібниці, розхитували нерви обом. Але Ніна відчувала, що любить чоловіка. Наче якесь друге дихання в ній відкрилося. А він, навпаки – був холодним та замкнутим. А то, якось, в неділю, за вечерею, коли Ніна мала надію на інтим, признався, що давно має іншу, кохає її, і не вірить, що Ніна теж всі ці роки була святою. Наступного дня зібрав речі і поїхав, не сказавши куди. Вони вже були розлучені давно, правда, фіктивно, а тепер це стало реальністю.
Я нікому не потрібна, не потрібна! – повторювала знов і знов Ніна.
Її подруга – Орися, жінка заміжня і поважна, заспокоювала:
Перестань, в тебе все буде добре!
Орисин чоловік був на роботі. Він не любив, коли до жінки приходили подруги, злився, тому нині вона скористалася його відсутністю. Русокоса, струнка, швидка в діях і словах, вона щебетала, як весняна синичка.
Та ти поглянь на себе! Та ти ж красуня, ти лише рукою махнеш і будеш мати кого забажаєш.
Вона встала і відчинила вікно, щоб впустити погідного осіннього тепла до кімнати. В квітнику пишалися розкішні айстри та майори, жоржини різнобарв’ям вабили очі, чорнобривці цвіли українським вишиттям.
Дорогою, що пролягала в кількох метрах біля вікна, повільно їхала машина. Водій задивився на вікно і Ніна, якось автоматично, махнула рукою.
Чорний джип зупинився. З нього вийшов симпатичний чоловік, років п’ятдесяти. Він повагом пішов до хвіртки. Ніна завмерла, а в Орисі серце ледве не вискочило з грудей. Не дай Боже, зараз надійде її ревнивий чоловік.
Але на щастя, хвіртка виявилася замкненою.
Подруги швидко зачинили вікно, засунули гардини. Через хвилю шок пройшов, вони розсміялися і наповнили келихи шампанським…
Раїса ОБШАРСЬКА.
