Листопад уже тихо скочується в зиму. Та в аграріїв ще кипить робота. На полях збирають кукурудзу. Цьогоріч вона вродила добре. А от закупівельні ціни на неї впали. Як і на пшеницю. Зате підскочили ціни на міндобрива. Отак у вічних клопотах минає життя хлібороба: навесні посіяти, восени зібрати. Подбати про урожай майбутній, розрахуватися з людьми, які довірили паї. І просто любити землю, щоб вона віддячила за нелегку працю.
Так, як любить село, поле Богдан Миколайович Завитій, голова наглядової ради ПАП «Злагода». Хоч ніби і живе у Тернополі, та кожні вихідні, й не тільки, приїжджає на свою батьківщину, у село Мала Плавуча на Козівщині. Тут рідна хата, стежки, стоптані з дитинства. Тут квітнуть і родять яблуні, які посадив для себе і людей. Тут церква святих Петра і Павла, яку збудував за власні кошти від фундаменту до здачі під ключ. Ось уже п’ять років дзвони нового храму закликають вірян на відправи, а хресна дорога – до злагоди та любові.
Збудувати храм…
Біля церкви ще й досі квітнуть пізні хризантеми. Тут особлива аура, яка огортає мене дивним спокоєм після гамору міста, телефонних дзвінків, Інтернету. І небо – синє-синє, намальоване у прохолодний листопадовий день Творцем. Трохи дивуюся, не кожен нині, навіть дуже багатий, збудує за власні кошти церкву для людей. Купують вілли за кордоном, яхти, дорогі авто.
- Що мені Бог дає, маю тим ділитися. Так нас вчила ще моя дуже добра і мудра бабуся. Так виховували батьки, звичайні сільські трударі, які виростили п’ятеро дітей. У селі в нас була старенька церковця, дерев’яна, зведена ще наприкінці 19 століття. Зараз вона теж діюча, ми не забирали з неї нічого, всю церковну атрибутику для нового храму закупляли самі. Також довкіл нового храму звели хресну дорогу, – каже пан Богдан.
- Після закінчення школи я пішов у світи ні з чим, – продовжує. – Працював у Тернополі на «Оріоні». Потім, кінець 1980-их – початок 1990-их, стали розвиватися кооперативи, можна було започаткувати якусь власну справу. Відважився, зайнявся трохи будівельним бізнесом. Але земля – вона не відпускала. Тож орендуємо паї у Малій і Великій Плавучі, Глинній, Золочівці. Мешканці цих сіл довіряють нам, і ми за це їм вдячні. У п’ятницю, суботу – я завжди тут, на місці. Бо часто люди звертаються по допомогу, треба чимось підсобити. До речі, цього року почали облагороджувати місцевий цвинтар. Розчистили, зробили доріжки, висаджуємо декоративні деревця.
Собі і людям родить сад
ПАП «Злагода» – це вже родинна справа. Керують тут зять пана Богдана – Михайло Сеньківський та син Володимир Завитій.
- Згідно зі своїм статусом, – усміхається пан Богдан, – я вже маю тільки наглядати: за господаркою, за внуками, а їх у мене аж п’ятеро.
Але молодші часто просять мудрої батьківської поради. Бо ж до науки, хто б що не казав, таки потрібно досвіду.
Ось на території господарства посадили сад. Невеликий, триста дерев. Але вистачає і собі, і людям.
- У «Злагоді» працює тридцятеро людей. Даємо їм обід і вечерю. З фруктів варимо компоти. А коли достигали яблука, груші, збирали у ящики і люди брали собі, хто хотів, – каже Богдан Миколайович.
- Завели і невелику пасіку. Богдан Миколайович пригощає нас гречаним медом. Пахучий і справді дуже смачний.
- Інколи люди нарікають, що, мовляв, аграрії кроплять хімікатами поля, отруюють все довкіл. Але бджола, насамперед, дуже чутлива до цього. Наші бджілки живуть, носять мед, бо ми дуже ощадливо ставимося і до поля, і до всього живого.
Найдорожче в житті – то родина
Що тримає людину на цьому світі? Дає любов і снагу до життя? Робота, дім, сім’я? Те, що ми творимо, що залишимо після себе? Про Богдана Миколайовича Завитія, якого знаю давно, можу сказати, – все це у сукупності. Ця людина з тих, хто не обійде осторонь чужу біду. Протягом тривалого часу пан Богдан допомагає хворим діткам у проєкті «Меценат року». А святий храм звів не лише у своєму селі, підтримує фінансово і церкву у сусідній Великій Плавучі. Гарно і тепло згадують його у церкві Василя Великого, що у Тернополі на Новому Світі.
У Малій Плавучі, на батьківщині, постійно організовують Дні села. А ще тут стало вже доброю традицією біля церкви разом з громадою зустрічати Новий рік.
- Інколи дружина мені зауважує, мовляв, що ти іще придумаєш, навіщо воно тобі? А якщо вони, ці ідеї, думки мені приходять звідкись? То мушу їх реалізувати. Мені здається, що ангел в житті веде мене за руку, – зізнається Богдан Миколайович.
Я ж хочу додати, що, власне, пані Оксана, завжди і в усьому підтримує чоловіка. Гарна рукодільниця, вишиває для храмів рушники, накидки, фелони…
З паном Богданом виховали вони сина, двох доньок. У родину влилися зяті, невістка, які стали рідними. Тепер тішаться п’ятьма онуками. Старші хлопці, Сергій і Богдан, на жнивах уже навіть заробили перші гроші. І найменший, дворічний Макарчик, на тракторі з дідусем їздив. Хтозна, може то підростає дідусева опора і надія?
Дівчатка ж, Ангелінка і Софійка, до бабусі горнуться. А на свята обов’язково гуртуються усі великою родиною. Бо так заведено, бо то – найбільше багатство.
***
Ми прощалися з селом, яке вабило до себе останніми поодинокими яблуками на безлистому гіллі. Усміхалося щирою приязню працівників «Злагоди», які у цей день у Малій Плавучі трудилися на кукурудзяному полі. Які не зневірилися у наш непростий час. Бо люблять землю, мають добре оплачувану роботу вдома, повертаються ввечері до своїх дружин, дітей та онуків.
Зіна КУШНІРУК.
