Вона мешкала на краю села. Неприваблива на вигляд хатина, в якій вісімдесятирічна Ганна доживала віку, нагадувала зовнішньо її хазяйку: така ж древня, як і вона сама, ліпленка, що готова була розвалитися в будь-яку мить.
Діти та онуки, яких Ганна тепер бачила лише на пожовклих від часу фотографіях, розбрелися по світу і не давали про себе нічого знати. Їм байдуже було до того, як вона живе. Хоч би хто на Новий рік чи Різдво вислав старенькій коротесеньке поздоровлення, то для неї це була би найбільша втіха і радість. А так – нічого! І ніхто з них навіть не здогадувався, що не діждавшись від рідних у свята, чи в день народження очікуваної листівки, Ганна плаче не раз на самоті, що про неї забули зовсім і діти, й онуки… Але хто почує, крім Бога, її плач? Хто витре з лиця згорьовані сльози? Кому викаже свої жалі? Хіба корові Лисці, яку вижене у літню пору на пасовисько…
– Дивна ця Ганна, – співчутливо говорили односельці. – До корови говорить. Ось до чого доводить самотність. І що собі думають її діти?
– А хто про них що чув? Та й де вони? – запитували інші. – Коли б ще хата була така, як треба, то хтось би з них заглянув до старої. А то хата – розвалюха, і баба вже сотню літ наздоганяє. Кому вони потрібні?
– Ех, совісті нема у теперішніх дітей, – додавав хтось інший. – Тільки за себе дбають, як би то двома ложками борщ сьорбати… Ой, не те було колись. За батьків дбали і шанували…
Не всі односельці приязно ставилися до Ганни. Особливо найближчі сусідки, що пускали не раз поміж людей брудні плітки і вигадки:
– Ой, погані очі має та Ганна. Як подивилася якось на мою корову, то в неї молоко пропало. А в її корови молока хоч відбавляй: саме воно жирне і сметана – жовта, в’язка, як масло. Хоч ножем ріж… Вона щось знає. Бігме!
– Це ти правду кажеш, Оксано, – мовила інша сусідка. – У Ганни є півень і чотири курки, а яєць несуть стільки, що де там моїм курям до них рівнятися. Хоч бери часом яйця купуй перед Великодніми святами, бо нема що освятити на Пасху…
– Та вона – відьма. Я правду вам кажу – відьма! – обізвалася сусідка Марія. – По всьому селі у криницях вода пропала, а в її криниці, як була вода, так і є досі. Тут щось не те, люди добрі…
Ганні переказували всі ті вигадки сільських плетух, а вона лише сміялася з того:
– Бачить Бог, – казала, – що я чиста перед людьми і нікому зла не роблю. А тим, хто оббріхує мене і називає поза очі відьмою, то Господь колись обріже їм злі язики…
Найбільшою несподіванкою для Ганни був приїзд онука з Америки. Вона колись вибавила його у цій хаті і не вірила очам своїм: так він виріс і змужнів.
– І ви досі живете, бабо, у цій допотопній ліпленці? – спитав здивовано онук, окинувши очима давно не білені стіни хатини.
– А де ж мені ще жити, Івасю? – спитала зажурено Ганна і непрошена сльоза покотилася по її зморщеній щоці. – Хіба у хліві з курми…
– Не були ви, бабо, в Америці, – щоб не відповідати на болюче для нього питання, перевів розмову на інше онук. – Там таке життя, як в казці…
– Ой, не вірю я вже у ті казки, Івасю, – мовила Ганна. – Найкраще жити у рідному краю. Хоч бідно, хоч сяк-так видряпуватися з біди, але вдома. Бо в Америці ти – хто? Простий собі заробітчанин і таким будеш, доки будеш там жити. А твої корені тут, де ти народився…
Тих кілька тижнів, що пробув онук у Ганни, були для неї справжнім святом. Вона навіть помолоділа і щасливо посміхалася, коли хто питав про онука:
– Ну як, Ганно, твій американець?
– Дуже мила дитина, – повеселіло відповідала Ганна. – Навіть мови своєї не забув, як дехто, що за кордон виїжджає…
– Може, він забере тебе з собою, в Америку?
– Та казав, що хотів би забрати. Але куди мені на старі літа пертися у чужий край? Мені тепер ближче до Бога, ніж до Америки…
Від’їжджав онук зранку. Хотів встигнути на поїзд. Тому зібрав швидко свої речі і мовив до Ганни:
– Бувайте, бабо! Як доберуся додому, то напишу кілька слів. Наступного року обіцяю приїхати до вас з дружиною і дітьми. Та й батьки хотіли би приїхати…
– Я би так хотіла їх побачити, Івасю, – мовила Ганна і несподівано розплакалася. Сльози безперервно котилися з її очей і вона не могла їх стримати.
– Не плачте, бабо. Все буде добре, – мовив онук і пригорнув стареньку на прощання до своїх грудей.
– Дай то Боже, Івасю! Ти не знаєш, як мені вкучилося за всіма вами. Тільки не забувайте за мене. А я буду просити Бога, щоб беріг вас усіх…
…Тільки материнське серце уміє так прощати і любити.
