Похмурий червневий понеділок змушує всіх метушитися: хтось біжить у бік метро, хтось намагається перебіжками сховатися у Макдональдзі, а хтось повільно дістає з сумки парасолю й далі неквапливо прямує у своїх справах.
Здається, що літня злива розворушила печерський мурашник не на жарт. Лише одна жінка ні на крок не змінила свого розташування: худі руки бережно оберігають від дощу великі оберемки квітів, сиве волосся звисає з-під червоно-сірої хустинки, а жовтий маленький дощовик старанно ховав одяг своєї власниці від підступних крапель дощу – по хаотичним рухам можна зрозуміти, що негода додала продавчині квітів зайвих, непередбачуваних клопотів.
Якщо придивитися уважніше, то можна помітити, що небесно-блакитні волошки по-особливому підкреслюють мутно-сині жіночі очі, зморшки на обличчі розповідають про насичений життєвий досвід, а тепла посмішка свідчить про привітність своєї господині. Це Марія Іванівна. Мабуть, у Печерському районі вже не існує жодної людини, яка б не знала чи не чула про цю неймовірну 83 річну бабусю.
Один за всіх і всі за одного
У смачному селі Яблунівка, що знаходиться в Макарівському районі Київської області, у далекому 1933 році, коли все ще господарював на наших землях голод, у сім’ї звичайних українських хліборобів народилася довгоочікувана дівчинка, яку нарекли божественним ім’ям – Марія. Хоча 1932 рік був не поганий на врожай, але продзагони вивезли все із селянських господарств Яблунівки. Залишилися лише кукурудзяні качани без насіння. На полях збирали залишки мерзлої картоплі. Люди їли все, що рухалося, літало. Не стало в селі котів, собак. Видирали пташині гнізда. Були в селі і випадки канібалізму. За зиму 1932–1933 рр. в Яблунівці вимерла третина населення. Голод не обминув жодної сім’ї. Та працелюби змогли вистояти, доклали багато зусиль для процвітання села.
Батьки в новонародженій Марії вбачали Боже благословення, меседж з небес, що їм не варто здаватися, а варто боротися далі. Ще будучи немовлям дівчинка вже немовби напророчила свою майбутню долю.
Коли їй було 6 років, то вона вже мала троє молодших братів й одну сестру. Але 1939 рік в кожну родину приніс сумну новину – початок війни: все чоловіче населення було мобілізоване й тягар домашніх справ ліг на тендітні жіночі плечі. Справ було немало: й молодших дітей доглянути, й город довести до ладу, й худобу. Хоч Марія ще сама була дитиною, але намагалася допомагати мамі: то з малечею гралася, то їх годувала, то в хаті підмітала.
Коли надійшла трагічна звістка з фронту, то дівчинці вже було 9 років – вона єдина, на відміну від менших братів й сестри, більш-менш свідомо розуміла, чому її матуся так гірко плакала і вдень, і вночі. Безумовно, про шкільну науку у військовий час і мови не було, а тут ще Марія залишилася єдиною опорою й підтримкою для свої неньки у справах родини. Час був складний й щоб вижити, варто було тяжко працювати. Марійчина мати щодня ходила на підробітки, а старша донька переважно займалася вихованням молодших дітей та приготуванням їжі. Звичайно, складно це зараз уявити щоб дитина початкових класів самостійно господарювала, але обставини цього вимагали.
У віці 12 років Марійка все ж таки пішла до 1 класу – на диво, шкільна грамота давалась їй з неймовірною легкістю, й до 16 років у неї за плечима вже було 4 класи освіти.
Жіночо-материнська доля
На 17 літах свого життя дівчина вийшла заміж за свого сусіда Василя – чоловік був старший за неї на 8 років. Але й тут доля юної жінки склалася не так легко: одружувалася вона з молодим вдівцем.
У дев’ятнадцять Василь повернувся з фронту з офіцерським званням й твердо вирішив створювати свою сім’ю: побудував собі будиночок, посадив сад й одружився на односельчанці Наталці, яка мала подарувати йому омріяну дитину. Хоча пара прожила майже чотири роки разом, перш, ніж вони зрозуміли, що скоро їх стане троє. Щастя молодих батьків було безмежним. Але під час пологів сталися ускладнення – дружину Василя врятувати не вдалося: він залишився сам з немовлям на руках.
Марія бачила, як тяжко доводилося сусідові справлятися з маленькою донечкою, тому вона часто після школи заходила до Василя, щоб допомогти йому. Оскільки дівчина з дитинства доглядала за молодшими братами й сестрою, то їй досвіду й вмінь вистачало. Так день за днем між чоловіком й юною жінкою зародилося почуття.
Й коли донечці було вже майже рік, Василь запропонував Марії прийти до його хати вже у ролі господині. Складне рішення стояло перед ще вчорашньою дівчинкою: потрібно мати неймовірну рішучість, щоб прийняти рішення стати мамою для чужої дитини. Але вона вже встигла всім серцем полюбити крихітку, тому прийняла пропозицію Василя без вагань.
Здавалось би, що на цьому випробування мали б закінчитися, але через пару років у сім’ї Марії з’явилося поповнення – ще одна малеча. Так сталося, що її молодша сестра у 16 років була вагітною від чоловіка, який не хотів приймати й визнавати свою майбутню дитину. Весь термін вагітності пройшов на нервах та сварках, тому пологи були передчасні й вкрай тяжкі для юної породіллі. Плід дитини виявився занадто великим для ще фізично заслабкої дівчини, тому повитуха змогла врятувати лише маленького хлопчика, а матір померла від значної крововтрати.
Марія, порадившись з чоловіком та знайшовши в ньому підтримку, без сумнівів забрала племінника на виховання, адже якщо не вона, то більше не було кому: брати поїхали на заробітки, а її ненька вже була занадто втомленою від тяжкої праці, щоб самостійно виростити свого внука. Так у маленької Христі (донька Василя від першого шлюбу) з’явилась чудова компанія – друг й брат Іван.
Мабуть, за співчутливе та відкрите до страждань інших серце Всевишній через півроку подарував Василеві та Марії чудову звістку – у них буде первісток. Хоча на руках у пари вже було двоє маленьких дітей та й час за вікном не із легких, але в думках було лише одне: «Справимося! Ми ж разом».
До двадцяти п’яти років прекрасна жінка з синіми очима вже була багатодітною мамою – четверо дітей й вона знову була при надії.
Однією з найяскравіших рис Марійчиного характеру було те, що її велике серце дарувало однакову любов кожній дитині в родині: вона ніколи не ділила їх на своїх чи чужих, рідних чи не рідних. Жінка розуміла, що ця маленька людина просто потребує тепла, любові, ласки й маминої казки на ніч. Марія розуміла, що така жіночо-материнська доля – зігріти кожну дитину, яка приходить у цей світ.
Стосується кожного
26 квітня 1986 року закарбувалося у пам’яті кожного жителя європейського континенту – день катастрофи на Чорнобильській АЕС. Час, коли трагедія забрала не одну людину, скалічила не одне життя. Приблизно о 1:23:50 26 на четвертому енергоблоці Чорнобильської АЕС стався вибух, який повністю зруйнував реактор. Катастрофа вважається найбільшою за всю історію ядерної енергетики, як за кількістю загиблих і потерпілих від її наслідків людей, так і за економічним збитком. Радіоактивна хмара від аварії пройшла над європейською частиною СРСР, більшою частиною Європи, східною частиною США. Приблизно 60% радіоактивних речовин осіло на території Білорусі.
53 річна Марія Іванівна не могла залишатися осторонь цього людського болю. Коли стало відомо, що жителі Прип’яті просто забирають своїх дітей й речі першої необхідності та швидко евакуюються з зони ризику, жінка ввечері чекала на розмову зі своїм любим Василем.
– Чоловіче, ми з тобою й приробили дещо, й діти наші виросли не без людської допомоги, й путівку у життя ми їм дали, а зараз там молоді сім’ї, які просто не знають, куди діватися від біди, яка звалилася на їхні голови. Куди вони з маленькими дітьми на руках? Ми маємо декілька вільних кімнат у хаті, то ж давай допоможемо людям? Адже вони не одні зі своїм болем – це стосується кожного.
– Моя ти добра душенька з такими гарними синіми очима, – сказав з посмішкою Василь, – Ти ж знаєш, Маріє, я завжди тебе підтримаю у будь-якій справі. А людям допомагати потрібно, адже співчуття до болю іншого – це у нас, в українців, у крові.
У тому трагічному році Марія з Василем стали янголами-охоронцями для двох молодих пар, які залишилися без даху над головою з чотирма маленькими дітьми на дві сім’ї.
Бабуся з доброю душею
Сьогодні Марії Іванівні вже 83 роки. Вона має п’ятеро дорослих дітей, дев’ятеро онуків та двох правнуків. Її любий Василь вже майже десять років спостерігає за нею з небес, а вона все так же не може залишатися осторонь чужого болю – ця мила бабуся вже більше року є волонтеркою Головного військового клінічного госпіталю.
Мабуть, жінка й уявити собі не могла, що у такому віці їй ще раз доведеться зіштовхнутися з буденністю військових днів. Вона чудово пам’ятала ті страшні спогади зі свого дитинства про війну, а тепер вже її онукам доводиться переживати це жахіття.
Коли її старшому онуку в 2014 році прийшла повістка до мобілізації, то він без вагань пішов виконувати свій чоловічий обов’язок перед Батьківщиною. Через півроку служби на нульовій лінії оборони хлопчина отримав поранення й його відправили на лікування до київського військового госпіталю. Хоча діти Марії Іванівни й намагалися не шокувати її серце фронтовими новинами, але її материнська інтуїція сама все відчула.
Село Яблунівка знаходиться за 41 кілометр від Києва, тому вже наступного дня бабуся Марія зібрала гостинці й вирушила перевідати свого юного захисника. Коли жінка приїхала до шпиталю, то її душа просто затремтіла: скільки зовсім молодих хлопчаків із пораненнями різної тяжкості, скільки життів, зруйнованих війною, скільки болю та мужності було в тих очах, скільки їм ще часу потрібно, щоб відновити сили скільки ці ще вчорашні діти вже пережили. В ту хвилину в думках Марії Іванівни промайоріла лише одна думка: «Ці хлопчаки захищають мою старість, а я сиджу собі в теплій хатині й горя не знаю. Я маю їм допомогти». Всю дорогу додому бабуся думала, як же вона може зробити перебування цих захисників у шпиталі хоча б трішечки кращим. Зайвих грошей у неї не було, адже вся маленька пенсія й фінансова допомога від дітей йшла на ліки, плату за комунальні послуги й на продукти першої необхідності.
Приїхавши додому, Марія Іванівна сіла під хатою й з журбою в очах дивилася на своє подвір’я, яке було повністю засаджене лише волошками. Це були улюблені квіти її чоловіка, а після його смерті вони для жінки стали певним символом пам’яті про нього, адже російською мовою їх називають «васильки».
І в цю хвилину вона зрозуміла, що єдине, що вона має – це будинок й ці квіти. Тому жінка вирішила, що гроші для хлопців буде заробляти саме квітами.
З того часу щоранку на станції метро Печерська з’явилася найусміхненіша продавчиня, яка влітку продає букети із волошок та інших польових квітів, а взимку – домашню консервацію. Багато покупців дають жінці більше, ніж коштують квіти, з думкою, щоб вона купила собі те, що душа забажає. Натомість Марія Іванівна з любов’ю віддає букет улюблених синіх волошок, привітно дякує й в думках думає, які смаколики хлопцям у госпіталь вона купить сьогодні, адже як любив казати її любий Василь, співчуття до болю іншого – це в українців у крові.
Уляна МУЗИЧЕНКО.
