Буревій захопив зненацька. Вирвав парасолю з рук літньої жінки і поніс у невідомому керунку. Хотіла догнати, та вона зникла з поля зору – ніби й не було. Жовте листя, мов зграя журавлів, піднялося, довго кружляло і падало, накриваючи мокру землю. Осіння мжичка настирно прилипала до одягу Ольги Іванівни. Жінка відчула холод у всьому тілі. Пришвидшивши крок, попрямувала до школи. При вході стояла маленька дівчинка, обличчям якої лилися сльози.
– Дежавю, – подумала вона.
Двадцять років тому, теж за дощової погоди, під дверима школи-інтернату стояла учениця першого класу Іванка Павлів, яка голосно плакала, привернувши її увагу. Ольга Іванівна підійшла, ніжно, по-материнськи, обійняла за тендітні плечі, заспокоїла й відвела на кухню, щоб нагодувати. А згодом… полюбила, як рідну. Та хіба могла вона знати…
2.
Ольга полинула у спогади…
Міське мальовниче озеро Івано-Франківська було улюбленою зоною для відпочинку городян і гостей міста. Саме тут познайомилися Ольга і Василь. П’ять років разом вчилися у педагогічному, ніколи не стрічалися, аж наприкінці навчання озеро стало місцем їхнього доленосного знайомства. Обоє чекали на вручення дипломів, а коли дізналися, що спрямовані на роботу в школу-інтернат, то здивуванню не було меж.
Хлопець відчував щось неймовірне до дівчини. Вона – теж. Узявши напрокат човен, пливли озером до «Острова закоханих». Вібруючи вродою, плакучі верби розпустили пишні коси, ніби запрошуючи закоханих під оберіг загадкового таїнства. Сонечко вигравало золотистими струнами променів, цілуючись із безмовним плесом озера, а легіт пір’їною торкався молодих людей, огортаючи їх серпанком прохолоди і надихаючи на світлі почуття.
Василь, ніяковіючи, добирав слова для освідчення. Дівчина, закохана до нестями, дивилася захоплено на нього, даючи змогу висловитись.
– Кохана, – заговорив, виймаючи червону шкатулочку, в якій виблискував перстень із дорогим каменем. – Послухай, як ладно шепочуться хвилі. Вони пророкують нам щасливі і радісні дні. Мовчазний острів – свідок наших мрій. Я простягаю на долоні своє оголене серце, як символ вірності й мого кохання до тебе. Обіцяю любити, як самого себе. У мені ти завжди знайдеш розуміння та підтримку.
Оля, задумавшись, продовжувала мовчати… Та раптом ці романтичні хвилини перервала сліпуча блискавка, що, шваркнувши, розшматувала небо, яке грізно бурилося, гурчало, хмарилось. Якась дивна темрява оповила їх обох. Чорні хмарища сльозили, і наче градом, падали на закоханих. Брудні струмки, ніби відчуваючи вину перед ними, утікали в озеро, гублячись і розчиняючись у ньому.
– Несподівано загостював дощ, – мовив стривожено Василь. – Хто б міг подумати, що так усе зміниться.
– Погода непередбачена, як і наше життя, – мовила, хвилюючись, Оля.
…Народився синочок. Дали ймення – Олег. Це був один з найкращих днів у їхньому сімейному житті…
3.
Наближалося сьоме червня – день народження коханої дружини. П’ятнадцята річниця спільного життя. Василь думав, що подарувати дружині. Він був творчою і романтичною особистістю, тому «як-небудь» і «будь-що» його не влаштовувало. Дружина чекала чогось особливого, бо добре знала свого чоловіка. У школі всі шепталися: Ольга Іванівна витягнула щасливий квиток. Їх вважали однією з найщасливіших пар у колективі.
Чоловік купив дружині ароматну лампу в формі черепахи. Він був упевнений, що це саме те, що необхідно для Ольги, адже квартира наповниться приємною атмосферою, допомагатиме їй розслаблятися, знімати стрес після тривалого робочого дня. Він і подумати не міг, наскільки у них із сином спільні смаки.
Син теж готував батькам сюрприз…
– Це вам, – мовив Олег, тримаючи в руках пакуночок, перев’язаний стрічкою. – Щиро вітаю. Я люблю вас і уявити не можу, якби, боронь Боже, у нашій сім’ї трапилося щось погане. Це статуетка черепахи. Я читав, що черепаха – символ мудрості, здоров’я, довгих і щасливих років життя. Цього й бажаю…
Василь з Олею переглянулися. Коли встиг вирости їхній синок? Вони любили його всім серцем і для нього жили. Це він відчував щодня. Але якась глибинна інтуїція підказувала йому, що має трапитися щось неймовірне… Що саме, він не знав та й пояснити, звісно, не міг…
4.
– Олю, – мовив Василь. – Сьогодні в нашу школу прийняли дівчинку. Місцева. Батьки – наркомани. Але, що дивно, – дуже розумна і розсудлива. Складається враження, що за рівнем розвитку випереджає своїх ровесників.
– Знаю. Це ж я привела її у їдальню. Нагодувала. Поспілкувалася. Вона жалілася, що мама потрапила у погане товариство і тата потягнула за собою.
– Мислить як доросла. А де ти її бачила?
– Стояла біля школи і плакала. Привезла бабуся. Дуже просила, щоби хоч у перші дні створили внучці домашній затишок. Ця біда з батьками трапилася давно. Вдома ще є менший братик, і дівчинка сумує за ним.
– А що буде з хлопчиком?
– Віддадуть у дитячий будинок, бо бабця дуже хвора. Невідомо, як довго витримає цей стрес.
– Хто в Іванки буде вихователем?
– Я…
– Ти ж маєш клас?
– Маю, але мені жаль цієї дитини. Спробую домовитись із завучем…
5.
– Мамо, мені не подобається Іванка…
– Чому, синочку, – запитала Ольга. – Чим вона тобі не догодила?
– Якась дивна. Не можу тобі пояснити. Вже третій раз застукав, що рилася в шухляді. Просив не робити цього, а вона тільки єхидно посміхається. Уже в сьомому класі, але так і не навчилася ввічливості. Чує моє серце: вона тобі колись щедро віддячить.
– Олежику! Можливо, ти ревнуєш? Це нормально. Вона часто буває у нас вдома, і тому тобі здається, що ми з батьком приділяємо їй багато уваги, а про тебе забули.
– Перестань, мамусю. Я знаю, що ви з татом любите мене понад усе. Це не примха. Щось у ній є те, чого не можу розгадати – відштовхувальне і неприємне. Відтоді, як вона вперше переступила поріг нашого дому, – в мене душа не на місці…
6.
Ольга звично готувала на кухні. Олег збирався на навчання. Дуже любив мамині вареники, тому вона ліпила їх цілісінький день, щоб вистачило на тиждень.
У кімнаті Василь Петрович та Іванка дивилися телевізор. Син увійшов несподівано. Дівчина якось зашарілася, ніби відчуваючи вину, а батько швидко встав і вийшов на кухню.
– Справляєшся? – запитав чоловік, лиш би завести розмову. – Думаю, наш синок не помре з голоду.
– Якщо не вистачить, то щось докупить, – мовила дружина. – У нього сесія, то коли ж йому готувати?
Олег пронизливо глянув на Іванку. Вона дивилася йому прямо у вічі. Цей нахабний погляд не забуде ніколи. Щось насторожувало, але що?..
Їдучи на навчання, хлопець усю дорогу думав над поведінкою тієї дівиці, яку мама жаліла і привела в їхній дім, та батька, що поводився насторожено.
Іванка вчилася у дев’ятому класі. Вона була майже членкинею сім’і Марчуків. До неї звикли всі, навіть Олег. Приходила сюди день у день, бо любила приймати ванну. Дівчина була вродлива та ще й розумна. Василь Петрович тишком-нишком заглядався на неї, але зайвого собі не дозволяв. А може, чекав слушної нагоди? Чи очікував, коли вона проявить настирнішу ініціативу. Бачив, що ладна будь-якого моменту кинутися в його обійми. Пригадав, як Олег, увійшовши до кімнати, підозріло глянув на них з Іванкою…
…Вона ініціативу таки проявила, а він встояти не зміг…
7.
Ольга Іванівна працювала в парі з Іриною Василівною. Вони були близькими подругами.
– Олю, – сказала якось Ірина. – Ти занадто панькаєшся з Іванною. Що з тобою? Ходить до тебе додому, як до себе.
– Ну і що, – мовила Ольга. – Я люблю її. Вона така нещасна. Недавно від передозування наркотиків померла мама, а тато на ладан дихає. У неї нема нікого рідного, крім брата. А поки він виросте, треба, щоби хтось їй допомагав та підтримував її.
– Ой дивися! Вчора я бачила, як вона розмовляла з твоїм Василем у коридорі.
– І…
– Та нічого, але це виглядало якось так, що я навіть боюся сказати. Коли побачила мене, то швидко втекла.
– Ти завжди до всіх придираєшся. Прошу: більше про це ні слова. Сама з’ясую..
– Добре. Мовчатиму…
Осад від розмови в Ольги таки залишився. Углибині душі щось підозрювала, бо Василь останнім часом змінився. Став неуважним, байдужим. Але щоб причина була у Іванці? Не вірила…
8.
– Що робити будемо? – запитала Іванка Василя. – Я вагітна.
– Що? – перепитав. – Як? Ти ж запевняла, що все буде гаразд, без ніяких наслідків.
– Ну, в житті всяке буває. Я не всесильна. Скоро випускний, і всі дізнаються.
– Який термін?
– Три місяці.
– І ти – мовчала?
Василь встав з ліжка і вийшов на балкон. Що робити? Як бути? Він дружину любив і залишати – не думав. Це з ним трапилося вперше. Іванка так майстерно спокусила, що й не отямився, коли опинився в її обіймах. Прийшла навмисно, коли Олі не було вдома. Молодість узяла своє. Вона навідувалася щодня, не залишала у спокої навіть у школі, шукаючи зустрічі. Він усім серцем жалів, що піддався на провокацію. Дівчина була хитра та підла. Однак він це зрозумів надто пізно…
9.
Йосип Іванович попросив Ольгу Іванівну замінити свою колегу. Відмовити не могла. Працюючи за двох, валилася з ніг.
– Іще тільки один день, – просив завуч. – Завтра уже вийде Ірина Володимирівна.
Коридором ішла Антоніна Петрівна. Почула ці слова.
– Ольго Іванівно, – мовила тихо. – На вас лиця нема. Йдіть додому. Я піду в 9-Б.
Ольга зраділа. Дорогою додому заглянула в аптеку, а потім за продуктами. Вдома тихенько відчинила двері, ніби боялася порушити спокій. У коридорі стояли кросівки Іванки.
– Чому б це? – подумала. – Вона знає, що я на роботі.
Зі спальні було чути дивні звуки. Ольга очам не повірила. Перед нею у всій красі лежала Іванка. Дівчина нагло дивилася їй у вічі. Василь, мов ошпарений, вибіг з кімнати.
– Чого вирячилася? – запитала зухвало. – Щастям треба ділитися. Ти не знала? Тобі дістався справжній скарб! Думала, що на все життя? Тепер він мій. Я вагітна.
Ольга почала повільно опускатися на підлогу. Втративши свідомість – упала…
– Що ти наробила? – кричав у розпачі Василь. – Треба викликати швидку.
– Викликай, – прошипіла зухвало коханка.
…Уся школа гуділа, немов бджоли у вулику. Такого не очікував ніхто. Дехто з колег знав, а можливо, здогадувався, бо Іванка поводилася зухвало. Однокласники перешіптувалися за її спиною, а коли вже все вийшло на поверхню, то …
– Дивіться, хто прийшов, – мовив із презирством Петро Міщук. – Ця невдячна відбила чоловіка у нашої виховательки. Ходить і безсоромно дивиться нам у вічі. Скільки добра зробила для тебе Ольга Іванівна – забула? Пилинки здувала, годувала, одягала, а ти? Правду кажуть: скільки вовка не годуй, а його в ліс тягне.
– Хіба вона знає, що таке вдячність? – підтримала Оленка Чижик. – Тобі все це боком вилізе. На чужому нещасті свого щастя не побудуєш. Хоч би заховала живіт, а не виставляла свою безсоромність напоказ.
– Вас жаба давить, – огризнулася Іванка. – І завжди давила. Мені не соромно. Ми виїдемо з міста і влаштуємо своє життя.
– Мене одне дивує, – продовжувала Оленка. – Як міг Василь Петрович зрадити дружину, заради такої недолугої та підлої істоти? Ольга Іванівна – уособлення християнських чеснот, на яких тримається світ. Вона світла, добра, щира, справедлива, хороший фахівець, а зовнішній вигляд завжди бездоганний. Я захоплювалася її смаком, почуттям гумору.
– Не ти одна, – заговорив Вітя Іваницький. – Вона нам була, як мама. А ми її зрадили. Мовчали, спостерігаючи, як та змія увивається навколо її чоловіка. Треба було відразу бити у дзвони, а тепер уже пізно. Давайте виженемо цю непотріб з класу й забудемо про неї, як про страшний сон…
10.
Василь сидів біля дружини й не відходив ні на мить. Ольга прийшла до тями на третій день.
– Олечко, – мовив тихо Василь. – Я знаю, що не заслуговую прощення. Але пробач, будь ласка, якщо можеш. Сам не розумію, як це трапилося… Ти мені довіряла, відкривала таємниці, підтримувала у важку хвилину, раділа моїм найменшим досягненням, а я…
– Не треба, Василю, – тихо сказала Ольга. – Тебе не звинувачую ні в чому. Можливо, наші стосунки себе вичерпали і я не змогла дати тобі те, чого ти прагнув. Хоча ранив мене у самісіньке серце – дякую за безцінний життєвий досвід. Колись ми поклялися зберігати одне одному вірність… Відданість – мов кришталева ваза: надзвичайно крихка. Її дуже обережно несеш стежиною життя. Варто хоча б на мить втратити координацію – вона падає і розбивається вщент. І хоча потім намагаємося зібрати всі кусочки докупи і склеїти – рубці нагадуватимуть про надщерблене щастя. Щиро рада, що не порушила клятви, бо у житті все має свою ціну. А тепер іди. Тебе чекають великі зміни і випробування…
Олег сидів біля мами, але до батька не мовив жодного слова. Про його вчинок дізнався від Іванки. Ця безсоромна дівуля нехтувала будь-яким тактом.
– Скоро будеш мати братика або сестричку, – сказала до Олега. – Ти кого хочеш?
– Хочу, щоб ти щезла з моїх очей…
11.
Ольгу врятував син, який вчасно приїхав додому. Вона стояла на табуретці, тримаючи в руках мотузку…
– Матусю, не треба, – шепотів, приголомшений побаченим, Олег. – Не треба…
Підбіг до неї. Обійнявши міцно, зняв зі стільця. Вона мовчала і тільки дивилася кудись у далечінь. Погляд порожній, спустошений. Якийсь час обоє мовчали.
Потім, Олег, мов загнаний звір, забігав з кутка в куток. Перед ним стояла зраджена і доведена до відчаю мама, котру він любив понад усе. Вона ніби згорбилася від страждання. Син мучився, переживав і шукав потрібні слова…
– Матусю, рідненька, моя найдорожча. Ти – добра, ласкава, справедлива, серйозна, смілива, ніжна, чуйна та сильна. Як я зможу вижити без твоїх лагідних рук, які пригортають мене, без щирих очей, котрі розуміють мою печаль і радість, без чистого серця, що зігріває навіть у найлютіші морози…
Він щиро плакав, а гарячі сльози падали на мамині руки. Це був бальзам для її зраненого серця. Вона ожила і зрозуміла, що в неї є сенс життя. Як могла забути свою кровинку?!! В глибині душі дякувала Богові за сокровенний скарб – сина, і просила прощення за легкодухість.
…Минув час. Помалу навчилася жити без нього – Василя. З головою поринула у шкільні будні…
Якось випадково зустріла у місті свою ученицю – однокласницю Іванки.
– Добрий день, Ольго Іванівно! – вигукнула Оксана. – Я така рада вас бачити. Ви – моя улюблена вчителька. Завжди згадую ваші мудрі настанови, які мені так знадобилися. Як ваші справи?
– Усе добре. Знову маю «п’ятачків». Вони дуже цікаві! Вчора зустріла Петра Левішка. Такий красень став!
– Хотілося б щось розповісти, але не знаю, чи не образитеся?
– На тебе – ніколи. Розповідай. Мені цікаво.
– Я про Іванку. Вчора зустріла у місті. Йшла напідпитку з двома бомжами. Вигляд страшний. Перекинулися кількома словами. Іра Бобрик мені колись говорила, що Іванка гуляє, з ким попало, а Василь Петрович похудав і змарнів.
Після цих слів розмова не клеїлася й Оксана, попрощавшись, пішла…
12.
Ірина Володимирівна стояла на зупинці. Маршрутки довго не було, тож розглядала афішу Алли Кудлай. Раптом хтось доторкнувся руки.
– Привіт! – почула знайомий голос.
Перед нею стояв змарнілий, неголений і в потертому піджаку Василь Петрович. Вона зробила два кроки назад.
– Привіт! – ледве прошептала, оглядаючи з ніг до голови.
– Не впізнала?
– Ні. Стільки років не бачилися…
– Я сам себе не впізнаю.
– Може, зайдемо у кафе? Поговоримо. Я запрошую.
Зайшли у кафе. Сіли в куточку, щоб ніхто не відволікав.
– Як моя Оля? – запитав з таким болем, що Ірина пустила сльозу.
– Хотіла накласти на себе руки. Врятував Олег.
Василь плакав, як дитя. Сльози падали на сухі руки, що тряслися, мов у лихоманці.
– Що я накоїв? Як міг? Колись Бог зробив мені щедрий подарунок, але я не оцінив і кинув його під ноги. Пішов стежиною зла, забувши про відповідальність перед людиною, яка віддала мені свою ніжну, чисту та щиру любов. Тепер несу важку ношу – спокутую, розплачуючись за хвилини слабкості. Мене мучать докори сумління. Втратив спокій. Чаша провини перед Олею переповнена, і я ніколи не зможу випити її до дна. Усі ці десять років з Іванкою – муки, справжнє пекло, через яке проходжу щодня. Тільки Тарасик, мов цілюща вода, дає силу і терпіння. Без мене – пропаде. Він їй не потрібний.
– Вона десь працює? – запитала Ірина, щоби підтримати розмову.
– Вважає, що робота – не для неї. Гени даються взнаки. Днями і ночами пропадає невідомо де. Тарасик навіть не називає її мамою.
– Як ви живете? Житло хоч є?
– Одна кімната. Я влаштувався двірником. Знаєш, скільки там платять. Щоб вижити, ночами пишу курсові, дипломні.
– Може, варто навідатися до Олі, попросити прощення. У неї добре серце. Я впевнена, що вона пробачить.
– Не пробачить. Такого не пробачають.
– Не впадай у відчай. Зроби перший крок. Усім нам властиво помилятися. Якщо Бог прощає, то простить і Оля. Страждання – важкий тягар у житті. Ви обоє пройшли тортури. Бог милосердний – подарує ще один шанс. Тільки не втрачай віри… Вона теж мучиться. Самотня. Олег одружився. У нього сім’я. Навідується не часто, бо живе у Львові. Я дам тобі номер телефону. Подзвони їй…
13.
Ольга Іванівна повільно йшла тротуаром, вдихаючи аромат травневого надвечір’я. Вона любила всі пори року, але ця була особлива. Пишний бузок, ніби кликав у шалену юність, нагадуючи про радісне стрічання, ніжний дотик рук, палке зітхання, котре закарбувалося у серці. Подумки полинула на «Острів закоханих», що потопав у плакучих вербах. Пригадала зливу, срібну громовицю і дощ, який виплакавши сльози – схлипував. Він знав, передбачав, хотів щось розказати, та промовчав… А ще… Василя, який тримав у руках шкатулку. Потім клятву: «Обіцяю любити, як самого себе».
– Де він тепер? – подумки запитала. – Що з ним?
Із розповіді Ірини дізналася про його каяття. Серце обливалося кров’ю, бо кохала і досі… Їй так бракувало його теплих слів, щирої усмішки, співчуття, розради, підтримки. Без нього – життя порожнє. Гнітюче безгоміння павутиною прилипло у кожному куточку квартири. Вона із Василем говорить, засинає і прокидається в його стальних і водночас ніжних лабетах.
Дійшовши до під’їзду, не повірила очам. Знайома постать ніби виросла перед нею. Якийсь клубок підступив до горла. Стояла й дивилася на Василя, що стояв, мов тінь. Його руки тремтіли, а в очах жевріла надія. Не дорікала. Голосіння, наче вулканічна лава, виривалося назовні. Слів не було, тільки дикий і несамовитий плач, що шматував їхні зранені душі…
– Пробачте мені, – мовив тихо Тарасик. – Це я у всьому винний…
Ольга тільки тепер звернула увагу на хлопчика, який стояв поруч з ним. Його винуватий погляд рвав її серце. Хлопчик був блідий, худий і вдягнений убого. Вона підійшла й обійняла обох. Троє сердець злилися воєдино й заплакали в унісон від щастя…
– Ходімо додому, – лагідно мовила Ольга.
Василь переступив поріг рідної оселі. Пахло домашнім затишком. Як він скучив за цим запахом! Увійшовши в свою кімнату, не повірив очам. Десяти років ніби й не було. Сів за робочий стіл. Непрошена сльоза впала на пожовклий аркуш, списаний колись його рукою…
– Тарасику, це кімната твого брата – Олега, – мовила Ольга. – Тепер вона твоя.
– Він не образиться?
– Звичайно, ні. Завтра приїде і ви познайомитеся.
Хлопчик захоплено роздивлявся й тішився, бігаючи по кімнаті, що ніби ожила від його появи.
– Олю, ти – свята! – мовив захоплено Василь. – Я так переживав. Запитував себе – чи пробачиш? Набирав номер. Мовчав і слухав твоє дихання – рідне і близьке.
– Я відчувала твій біль, – проказала тихо. – Ми обоє пройшли випробування перед Богом. Життєва стежина має світлі й темні смуги. Без цього контрасту буття втратило б сенс. У великому Всесвіті є місце для добра і зла. Всім властиво помилятися. Головне – вміти визнавати помилки. А той, хто прощає – долає зло, яке уособлює помсту, пересуди, жалість до себе. Вдягаймося у великодушні шати, прощаймо, щоби пробачали нам…
Сьогоднішня зустріч з маленькою дівчинкою, яка плакала біля школи, розігнала хмари чорного вороння, котре так довго кружляло над її будинком, мовби скропила елеєм її зболену душу, наповнила життя ароматом блаженного умиротворення, виростила крила, а головне – вона не самотня: у її житті є люди, котрі підтримають, і не дадуть упасти…
…Сірий осінній вечір курився дрібною мжичкою, що, наче рядном, накривала зморену землю. Ольга Іванівна стояла біля вікна і слухала завивання вітру, який наче запрошував на розмову. Глянувши на старий клен, що ніби помолодів, одягнувши смарагдову сорочку, побачила свою парасолю, яку вітер, зухвало позичив у неї. Поламана, вона застрягла між гіллям і здивовано поглядала на свою господиню…
Ольга усміхнулася…
Василина ВОВЧАНСЬКА.
