Зустрічі з гарними, світлими людьми завжди дарують теплу радість. Їхня щирість, усмішка, безпосередність ніби гріє тебе зсередини. А ще позитивна енергія, спрямована на те, аби доброго у світі стало більше.
Такою видалася зустріч з матінкою Оксаною Зінкевич, дружиною настоятеля Свято-Троїцького духовного центру в Тернополі отця Миколая Зінкевича. Молода жінка мріє відкрити майстерню вишивки, шиття та креативу.
– Усе почалося з вишиванок для рідних, – каже. – Хотілося вимережати сорочку не тільки хрестиком, а якось особливо, незвично.
Тоді й захопилася старовинними видами швів, борщівською вишивкою. Низинкою, верхоплутом, лиштвою, стебнівкою, а ще ніжною мережкою… Започаткувала для жінок при храмі курси української вишивки. З усмішкою каже, що сам Бог велів, аби при церкві були такі речі.
Матінка Оксана зізнається, надихнула її творити ще й майстер народних художніх промислів, відома вишивальниця Вікторія Кривоніс, яка опанувала 150 видів швів.
– Взагалі у нас, при храмі, уже утворився колектив «Берегинь-вишивальниць». Збираємося у церковній пошивній, щоб поділитися ідеями, вишиваємо для храму обруси, рушники, іншу церковну атрибутику. Тепер ось закінчуємо вишивати накидки для молодіжного хору, аби було гарно, – каже матінка Оксана. – Деякі роботи у нас замовляють для інших храмів. Придбали також вишивальну машинку для окремих речей. Але, звісно, з тим, що створене руками, не зрівняється ніщо. Тому й запросили на наші курси пані Вікторію Кривоніс. Своїм умінням і талантом вона надихає, а ми у неї вчимося.
Матінка Оксана і сама вишукує постійно щось нове. Стильно і модно, наприклад, виглядає вишивка на прозорій тканині.
Тому й з’явилася ідея відкрити при храмі майстерню «Ділорук» або, як її презентують, майстерню вправних рук і теплих сердець. Де б можна було ділитися досвідом, вчитися крою та шиттю, різноманітним технікам вишивки. А ще – це живе спілкування, якого так бракує останнім часом між людьми.
– Хто бажає, зможе замовити собі вироби у нас, – зазначає матінка Оксана. – А є жінки, які уміють шити, вишивати, але не мають вдома машинки. Вони можуть приходити у нашу майстерню і робити це тут. Також при храмі діє соціальний проект, спеціалісти займаються з особливими дітками. Поки мами чекають своїх малят, ми могли б проводити для них майстер-класи з рукоділля.
Матінка Оксана співає у молодіжному церковному хорі, керує ще й недільною школою у храмі. Зараз тут займається майже 80 діток. У нинішній час суцільної комп’ютеризації це дуже важливо. Адже діти роблять гарні справи, вчаться добру, благодійності, допомагати один одному, любити свою сім’ю, Україну. Вже традиційно тут проводять різні патріотичні квести, готують художні виступи до свят, випікають «миколайчиків». Самі виготовляють свічки на свято Стрітення. Молодші крутять їх з вощини, а старші вже заливають свічки у форми. З особливою охотою діти розмальовують до свят імбирні пряники, проводять ярмарки. Так недавно частково зібрали грошей на поїздку у Карпати, на День незалежності зійшли на Говерлу.
Я запитую матінку Оксану, звідки стільки енергії і жаги до життя? Вона – молода мама, разом з отцем Миколаєм виховують троє діток.
– Багато у чому мені допомагає отець Миколай. І виходити із зони звичного комфорту теж, коли інколи хочеться ніби закритися у своєму світі. Він допомагає мені розвивати якийсь талант і ділитися тим, що вмієш, знаєш, з іншими. А коли ділишся – і твій світ стає ширшим, повниться чимось гарним, радісним. Є те, що дуже близьке мені, споріднене. От я навчилася робити, вишивати, оздоблювати митри – головний убір священників. Навчання цьому є дорогим, але Бог послав мені людину, яка навчила мене безкоштовно. Хоча ця жінка сама заплатила велику суму за навчання. І я їй дуже вдячна за це, адже живу в священничій родині, це – моє, мій світ.
– Взагалі, життя так стрімко іде, пульсує, зараз стільки доступу до різноманітної інформації, – продовжує матінка Оксана. – Люди діляться чимось новим. От і я, не повірите, вже й тортами цікавлюся, вчуся на кондитерських курсах онлайн. А потім ділюся рецептами з дівчатами з недільної школи, за чаєм можна і якісь нові ідеї обговорити.
Та найбільшим стимулом усьому є молитва. Велика сила Божого слова, яка посилає нам розраду і порятунок у найважчі хвилини. Матінка Оксана пригадує час, коли вони з отцем Миколаєм одружилися.
– Тоді ще мій чоловік не був священником. Він вчився у політехнічному, здобував фах архітектора. Я – у педагогічному виші. Народилася Анастасія. Ми будували плани на майбутнє. Я готувалася стати мамою знову. Чекали синочка. І тут лікарі забили тривогу. Нашій майбутній дитинці прогнозували важку патологію, радили перервати вагітність. Я дуже плакала. І молилася. Великою підтримкою нам став батько чоловіка, на превеликий жаль, уже покійний отець Анатолій Зінкевич. Він постійно казав: моліться, просіть Бога, вірте і все буде добре. Ми тоді жили на тернопільській «Канаді». Я щодня ішла до храму на вранішню службу, на водосвятний молебень, як казав отець Анатолій, під свячену водичку. Тоді ж чоловік дав обіцянку стати священником, хоч він тим дихав завжди, був покликаний до служіння Богу. Господнє диво справді безмежне. Наперекір усім прогнозам лікарів Ілля народився здоровим. Зараз Анастасії – одинадцять років, Іллі – дев’ять. А три роки тому Господь благословив нас знову, подарувавши дівчинку Єлизавету…
Матінка Оксана переконана: якщо дуже чогось хотіти і діяти, мрія обов’язково здійсниться. Вона уже облаштовує приміщення, разом з однодумцями закуповують нитки і тканини і з нетерпінням чекають того часу, коли вироби «Ділорук» приноситимуть радість людям.
