Коли прилітаєш в іншу країну, то найперше відчуваєш запах повітря. В Йорданії воно пахне нагрітим піском і терпкістю найсолонішого моря, вітром пустелі й ефірними оліями, якими в часи Христа жінки змащували волосся. І ось уже дивишся з вікна автобуса, як тепле повітря колише верхівки пальм біля аеропорту, а горизонт попереду закривають ланцюжки сизих, коричневих, лілових гір, перерізані чудовими дорогами, стрічками гладкого асфальту.
Йорданія описана у Старому Завіті як земля потомків Лота, племінника праотця Авраама. Сьогодні неспокійні сусіди – Сирія та Ірак завдають деякої шкоди туризму. Основним доходом пустельної країни, у якій вважають гріхом втратити навіть крапельку води, є експорт солей фосфатів і, як не дивно, овочів і фруктів – їх вирощують у долинах. Однак туризм приносить значний прибуток у бюджет країни. Йорданія вважається найспокійнішою державою Близького Сходу, і сюди їдуть зі всього світу за атмосферою казок тисяча і однієї ночі, екзотичними ритмами і бентежним смаком буття. Їдуть, щоб потім захотіти повернутися і ще раз скупатися в священному для християн Йордані, полежати у густій воді Мертвого моря, загубитися у вузьких вуличках старовинної Петри, випити кави з бедуїнського вогнища й побачити найяскравіші у світі зірки вночі над пустелею.
Люди, які люблять свого короля
Відчуття, що світ інший, а не знайомий до нудьги, як іноді здається, з’являється ще в дорозі. Вздовж шосе пасуться верблюди. На віддалі від траси трапляються білі намети біженців. У невелику Йорданію, населення якої лише близько 8-ми мільйонів, прибули понад мільйон сирійців, рятуючись від війни. Повертатися їм нікуди, вдома вже немає ні будинків, ні роботи. Попри це, на вуличках йорданських міст чисто і спокійно.
Керує країною король Абдалла II, якого тут щиро шанують, адже він – прямий нащадок пророка Мухаммеда. Де б ми не були, всюди бачили його портрет: на бордах уздовж доріг, на магазинах і приватних стареньких автомобілях.
Більшість жителів Йорданії сповідують іслам, але країна завжди залишалася світською. Сьогодні на вулицях столиці – Аммана поруч із жінками у паранджі можна побачити дівчат, вдягнених по-європейськи, з непокритою головою. Жінки працюють у державних установах, готелях, навіть служать у війську. Чоловіки жартують: раніше батько вдома міг сказати, що хоче чаю, і за мить уже його пив, а тепер спершу комплімент, а тоді – чай. Гарну дівчину йорданці порівнюють із верблюдом. Сказати “моя біла верблюдиця” – це так само ніжно, як в Україні – “моя рибка” і “ластівка”.
Середня зарплата в країні – 500 динарів, приблизно 700 доларів. Для місцевих це зовсім небагато. Закон країни дозволяє чоловікам мати кількох дружин, і шість-вісім дітей – звичайна йорданська сім’я. Коли за святковим столом збирається вся родина, це схоже на маленьке українське весілля.
Аби одружитися, в Йорданії треба зібрати калим. Заплатити за наречену доведеться не кілька тисяч доларів. А буває, що і півмільйона динарів. На весілля, яке триває кілька днів, сходяться 300-500 гостей. На будинку молодят вивішують білий прапор. Це означає: вчора тут почалося весілля, а нині кожен може прийти на обід.
Країна двох морів
Не кожна країна може похвалитися морем. У Йорданії їх аж два. На південному заході країни на березі Червоного моря розкинувся курорт Акаба. Ввечері місто підкуповує атмосферою східного базару. Вздовж вулиць відкриваються невеликі магазини, де можна знайти все – від східних прянощів до золота. І навіть попити чаю, як прийнято на Сході.
З іншого боку країни – Мертве море. Через велику кількість солі густина води така щільна, що в ній можна лежати, як на дивані. Зазвичай так і роблять. Плавати у такій воді – випробування на міцність. У листопаді спортсмени з різних країн вперше в історії перепливли Мертве море. Вони подолали близько 17 кілометрів між Йорданією та Ізраїлем, щоб привернути увагу до висихання водойми. Сьогодні воду, що живить море, споживає величезна кількість населення регіону, і рівень унікального моря катастрофічно швидко меншає.
Петра – одне із семи нових чудес світу
Між двома йорданськими морями розташована унікальна Петра – найдавніше місто, висічене в скелях. Тут творилася біблійна історія. Сюди ступала нога Мойсея, коли вів євреїв з Єгипту в Землю Обітовану.
Йорданці говорять, що Петра послана їм Аллахом замість нафти, якою рясніють найближчі країни, але позбавлена їхня. Справді, саме сюди з’їжджається найбільше туристів. Відкрив її справжнісінький Індіана Джонс – швейцарський мандрівник, 28-річний Йоганн Людвіг Буркхардт. Він прийняв ім’я Ібрагім-ібн-Абдаллах і видавав себе за мусульманського купця. У 1882 році під час однієї зі своїх подорожей натрапив на Петру. З тих часів історики усього світу досліджують місто. Але й сьогодні Петра – найбільша загадка історії, нове сьоме чудо світу.
Ймовірно, місто було засноване понад 4 тисячі років тому племенами, які називали себе набатейцями. Вони видовбували в скелях грандіозні за розміром будівлі. Головний вхід в Петру – вузька і глибока ущелина довжиною в 1200 метрів і висотою до 80 метрів. Колись тут вирував потік живих і шерхіт мертвих. По один бік були склепи покійних, по інший – житла близьких небіжчика. Жили набатейці за рахунок збору данини з торгових караванів. Це дозволило їм зібрати казкові багатства, які не давали спокою шукачам скарбів.
Це неможливо описати – коли йдеш кілька годин між ущелинами, які нагадують сплячих велетнів. Ближче до вечора гори стають червоними в променях призахідного сонця, чути звук дзвіночків на козах, місцеві повертаються додому на мулах чи віслюках, скрізь відчувається пряний дух Сходу…
Пожити в пустелі, щоб повернутися
Після Петри, здається, можна летіти додому з враженнями, яких вистачить на рік. Але Йорданія нагадує шкатулку фокусника, і головна її дивовижа – піски й скелі пустелі Ваді-Рум.
Від’їжджаємо від основних йорданських доріг – і ніби переносимося до іншого світу. Тут уриваються шляхи й починається чи не найгарніша пустеля планети, що славиться рожевим піском. “Божественним простором” назвав Ваді-Рум знаменитий розвідник Томас Едвард Лоуренс, відомий як Лоуренс Аравійський. Він вершив свої подвиги під час Першої світової війни саме в цих пісках, а згодом в Голівуді зняли про них однойменний оскароносний фільм. Пустеля не раз ставала у пригоді режисерам. Тут знімали епізоди для “Трансформерів” і майже весь фільм “Червона планета”, де Ваді-Рум слугувала поверхнею Марса.
Впродовж століть пустелею пролягали караванні шляхи. І сьогодні тут мешкають нащадки кочівників – бедуїни. Вони пересіли з верблюдів на джипи, але природі своїй не зрадили. Чимала частина їх і досі ходить пустелею, ночуючи у наметах або під зорями просто неба. З бедуїнами можна домовитися про екскурсію. Вони повозять вас на верблюді, пригостять обідом і покажуть рослини, які досі слугують їм замість мила.
На когось іншого ця місцина з неприродно рожевим піском може й не справити враження. Але якщо ви раптом вирішите побути наодинці з Всесвітом, заснути під небом, яке аж шумить від небаченого сонмища зір, посидіти край вогнища, розкошланого пустельним вітром, відчуваючи, як пісок поволі віддає тепло темряві ночі, й послухати оповіді старих бедуїнів, то Ваді-Рум – це саме те місце.
Але краще не слухайте жодних порад. Пакуйте наплічник, валізу і вирушайте в дорогу. Дозвольте собі відчути радість від простих речей. Дотику теплого повітря до шкіри, запаху кави вранці, сходу сонця, який починає ще один день.
