Вечір заколисував польових коників. Світ дрімав у теплих долонях серпня. Андрієві Петровичу не спалося.
– Ех, доню, – шепотів тихіше заспаного вітру. – Не треба було тебе слухати…
Чекав у гості доньку із зятем. У нього день народження – п’ятдесят п’ять. Купив м’ясо на шашлики. Прибрав на дачі. Але донька зателефонувала, що зайнята. Фірма, де працює юристом, укладає важливий контракт. У зятя також ніколи немає часу.
– Таню, це ж усього дві з половиною години їзди.
– Тату, справді не виходить. До речі, що тобі подарувати?
– Внуків.
– Не починай… Подарунки привеземо пізніше. Цілую. Па-па.
…Майже три десятки років тому Андрій Петрович овдовів. Дружина просила, аби дбав про доньку. Слово взяла.
Мав короткі романи з жінками. Одну навіть познайомив із донькою. Але в Тані трапилася істерика. Дівчина була проти, аби в їхньому житті з’явилася чужа жінка. Теща також ревниво ставилась до зятевої закоханості.
– Адріани не повернеш, – виправдовувався молодий удівець.
– Зате, доньку маєш. Про неї і думай, – ішла в наступ теща.
Андрій Петрович робив кар’єру. В університеті його вважали перспективним викладачем. Теща з радості опікувалася внучкою.
Отримав вчене звання. Виросла донька. Вступила в університет. Вийшла заміж і залишилася в сусідньому обласному центрі жити й працювати.
Простора квартира здавалася Андрієві Петровичу занадто великою. У вихідні втікав від самотності на дачу. Сусід підбив висадити фруктові дерева, бо сам любив цю справу.
– Петровичу, тут така арифметика, саджанці підливати слід. Пильнувати, щоб зайці кору не обгризли, – повчав кандидата наук простий трудяга Павло. – Коли треба, я пригляну. Але й ви також мусите. Колись внуки подякують.
Згадка про внуків засмучувала Андрія Петровича. Таня про дітей чути не хотіла. Вона з чоловіком – успішні юристи. У вільний час мандрують світом. А діти – це вічний клопіт, каже донька.
– А я ж тебе, Таню, сам виховував.
– Ну, не зовсім, тату. Одна бабуся допомагала, інша…
…Леся з донькою перечікувала дощ у кафешці. Вільних столиків не було. Негода загнала сюди багатьох перехожих. Андрія Петровича також. У незнайомої жінки попросив дозволу присісти. Дівчинка вертілася на стільці й мало не щохвилини допитувалася, коли закінчиться дощ.
– Куди ж ти так поспішаєш? – запитав Андрій Петрович у малечі.
Дівчатко засоромилося.
– Нікуди, – відповіла замість доньки матір. – Ми з садочка йдемо. Парасолі не взяли. От і…
Аби швидше минав час, Андрій Петрович завів розмову зі своїми сусідками. Леся працювала вихователькою в дитячому садку. Її п’ятирічну доньку звали Вітою.
Нарешті прояснилося. Віта вистрибом кинулася на вулицю. З розбігу опинилася у невеличкій калюжі, обризкавши Андрія Петровича. Леся вибачалася за доньку. А він добродушно усміхався. Його Таня колись також любила стрибати по калюжах.
Віка кумедно розвела руками:
– Мої капчики мокрі. Дуже-дуже…
– Вам далеко йти? – запитав Андрій Петрович.
– Нам їхати. Трішки далекувато…
Андрій Петрович жив у престижному мікрорайоні міста. Леся – у спальному. В однокімнатці. Крихітне помешкання – ласка від колишнього благовірного.
…Леся з Артуром довго чекали на первістка. Артур зневірився, що дружина може народити. Вона ж сподівалася. Чоловікове ставлення до неї змінилося. Артур не поспішав додому. Пояснював, що затримується на роботі. І ось вона завагітніла. Більше часу проводила в лікарні, аніж вдома.
– У нас буде дівчинка. Донечка, – з радістю сповістила чоловіка.
– Я чекав сина, – мовив.
У Лесі заболіла душа. Тоді вона ще не знала, що донька в чоловіка вже є. Чужа жінка, а не робота, затримувала Артура. І вона подарувала йому дитя.
Невдовзі після народження Віти Артур з Лесею розлучився. Зізнався, що кохає іншу. І вони житимуть у цій квартирі. А щоб люди не подумали, що він якесь чудовисько, купив Лесі з донькою однокімнатне помешкання. І від аліментів не відмовився…
– Ти любиш малину? – запитав Андрій Петрович Віку.
– Та-а-ак, – проспівало дівчатко.
– Запрошую тебе з мамою до себе на дачу. Там доспіли такі смачні малини. Згідна?
– Та ні… Що ви?! Не потрібно, – заперечила Леся.
– Не хвилюйтеся. Я живу сам. А малини справді смачні, кілька сортів маю. Скажіть, будь ласка, свій номер телефону. Бо відчуваю: ви першою не подзвоните.
Андрій Петрович не міг собі пояснити, чому хотілося заприязнитися з тією жінкою і її донькою.
…Малини пахли сонцем і були теплі-теплі. На Вітиному замурзаному ягодами личку світилася щаслива усмішка. А ще дівчатко познайомилося з рудим сусідським котом Абрикосом і його господарем дядьком Павлом.
Леся з Вікою не раз гостювали в Андрія Петровича. Леся любила в садку читати доньці казки, віршики. І разом з Вітою їх слухав Андрій Петрович. «Сонце з павучком будують хатку під маленьким парасолькою-листком», – читала Леся. Усміхалось дівчатко. І усміхався Андрій Петрович.
Одного разу він запросив Лесю з донькою у своє міське помешкання. Цього ж дня приїхала Таня. Простакувата, на думку Тані, татова пасія їй не сподобалась.
– Вона хто? – запитала, коли залишилась з батьком наодинці.
– Моя знайома. Вихователькою в дитсадку працює.
– Житло має?
– Тобто?
– Ти що, підібрав бездомну кішку?!
– У кого ти така вдалася?
– В маму моєї мами, яка пильнувала тебе від всіляких Лесь і їхніх дітей. До речі, ця вихователька не замолода для тебе?
Коли Леся з донькою пішли, Таня заявила:
– Пропав мамин ланцюжок.
– Може, ти його з собою забрала.
– Ні, тату, він лежав у цій шкатулці. До нинішнього дня. І його взяла твоя…
– Ланцюжок могла взяти Віта. Для неї – це іграшка. Хоча, шкатулка стояла високо. Вона не дістала б.
– Зателефонуй своїй виховательці і запитай. Ти знаєш, мамині речі для мене – пам’ятка і пам’ять.
Вибачившись, Андрій Петрович ніяково повідав Лесі про оказію з ланцюжком і запитав, чи часом…
– Як ви могли таке подумати?! Господи, цього ще мені бракувало! Приїдьте зі своєю донькою і перетрясіть всю хату…
– Я вам вірю, але…
Леся поклала слухавку. Було так образливо.
Ланцюжок знайшовся. За словами Тані, лежав під тумбочкою.
– Я ж тобі казав, що Леся не могла…
– Мабуть, не встигла прихопити.
– А, може, ти спеціально цирк влаштувала?
Таня у відповідь хмикнула.
На душі в Андрія Петровича було гидко.
…Кілька разів телефонував Лесі. Не брала слухавки. А йому не вистачало її товариства. І товариства маленької Віти. Зате часто дзвонила Таня, аби розпитати, чи помирився він зі «своєю вихователькою».
…Робота, відрядження, заліки, іспити… літо. Відпочивши на європейському курорті, Андрій Петрович повернувся додому напередодні свого дня народження. Хотів відсвяткувати з донькою і зятем. А в них не знайшлося часу. Запросив на шашлики сусіда.
– Петровичу, малина зародила нівроку. Може, сказати своїй Анюті, аби щось зробила з нею. Шкода, якщо ягоди обпадуть.
Андрій Петрович зітхнув. Подумав про Лесю і маленьку Віту. Він кілька разів хотів навідатися в дитсадок, де працювала Леся. Але так і не наважився…
…Цієї ночі Андрій Петрович майже не спав. А вранці подався до міста. Мусить побачити Лесю. Ще раз перепросити. Він таки закохався в цю жінку. Неважливо, що вона молодша за нього. І неважливо, що її донечці лише шість років. Що він – кандидат наук, а Леся – вихователька. Він стерпить невдоволення своєї доньки. Зрештою, він має право на особисте життя.
Розмова з Лесею видалась тяжкою. Жінка пам’ятала образу. Виручила Віта. Вона впізнала Андрія Петровича і зраділа зустрічі.
– А малини у вас є? – запитала з дитячою безпосередністю.
– Дуже багато! Хочеш посмакувати?
– Ага!
– Завтра субота. У твоєї мами вихідний. Після обіду я заїду за вами. Ти не проти?
– Ні! – підстрибнуло дівчатко.
… Леся готувала салат.
Андрій Петрович смажив шашлики.
Кіт Абрикос нюхав смачні запахи і ластився до Віти. Він знав, що дівчатко повернеться…
