У це не хочеться вірити. Що вже немає у цьому земному світі мужньої, креативної, щирої, доброї, талановитої людини. Не хочеться читати офіційних підтверджень про те, що у боях з російськими окупантами загинув наш колега, журналіст Віталій Дерех.
Йому було лише 34 роки. Ще 16-річним юнаком Віталій став учасником Помаранчевої революції, потім – Революції Гідності. Навесні 2014 року одним із перших вступив добровольцем в “Айдар”, командував першим відділенням першої роти батальйону. Відзначений державним Орденом за мужність ІІІ ступеня, Пластовим Бронзовим хрестом за геройський чин (врятування життя).
У 2016-2018 роках працював в Муніципальній варті м. Івано-Франківськ, зокрема, рятувальником.
У лютому 2022 року Віталій знову опинився на передовій. Захищав Київ, керував розрахунком протитанкових засобів, ліквідував не одну одиницю ворожої техніки та особового складу.
Віталій Дерех загинув у самому пеклі війни, в бою з російськими окупантами в Бахмутському районі Донецької області.
“Він міг стати визначним фотографом, режисером, письменником. Але його не цікавили гроші. Можливо тому став сапером, розвідником та штурмовиком”, – написав на своїй сторінці у фейсбуці пластун Юрій Юзич.
Друзі, колеги, знайомі Віталія з болем діляться своїми спогадами про нього.
Витягував поранених на вулиці Інститутській
«Під Попасною загинув старший пластун-скоб Віталій Дерех (Vitaliy Dereh), мав 34 роки. Я знав Віталія більшість його життя, ще коли він був юнаком гуртка «Сірі воки». До цього ж гуртка належав і Герой України (посмертно) Viktor Gurniak, який загинув на Луганщині у 2014 році. Віталій і Віктор обоє починали пластувати у 29 курені імені Ю. Старосольського. Разом створили новий курінь у Тернополі – 77-й ім. І. Гавдиди. Віктор був курінним, а Віталій – курінним писарем.
16-літнім юнаком став учасником Помаранчевої революції, славного маршу сумських студентів на Київ (тоді їх побили і заарештували). Під час Революції Гідності – знову серед перших. 20 лютого 2014 року витягував поранених на вулиці Інститутській, повзаючи з медичними ношами «по-пластунськи» у першій лінії.
«Сало» (юнацьке пластове псевло Віталія) міг одинаково стати визначним фотографом, режисером, журналістом чи письменником. Але його не цікавили гроші. Можливо тому став сапером, розвідником та штурмовиком. З дитинства цікавився саперною справою. Пригадую, як шукав і купляв для нього спеціальну літературу щодо теорії і практки застосування вибухових речовин. Від «кухонної книги» до методичних посібників МВС.
Сказати, що Віталій був креативним це не сказати нічого. Пригадую, як в одному обласному центрі комунальники довго не забирали центральну ялинку. Не помагали ніякі нагадування (а йому, працівнку комунальної структури, чомусь залежало щоб її прибрали). Одного ранку запустив фейк, який моментально розлетівся в місцевій пресі та потрапив на центральні ЗМІ. Що ялинку підпалили. Новина була з картинкою… Того ж дня ту ялинку комунальники зняли», – написав Юрій Юзич.
В ньому було щось від британської аристократії та барона Мюнхаузена водночас, яким не сиділось вдома.
«Він міг одразу побачити те, що не помічали інші. Говорив коротко, але так, що жити хотілось. Місцями це виглядало похмуро, але завжди по суті. В ньому було щось від британської аристократії та барона Мюнхаузена водночас, яким не сиділось в дома. Ну і ще трохи від його пластових виховників: Андрій Буда та Микола Бігус. Із захопленням розповідав про відвідини Мадагаскару у 2013 р. Як десь у центральній Африці у нього вкрали документи та гроші, але він повернувся в ту місцину і зробив так, що документи «знайшлись». Ех, якби не війна…
Невибагливий в житті – міг місяцями жити зимою в неопалюваній домівці (палити дровами) без водопроводу, вмиваючись лише холодною водою. Одягався охайно і чисто, хоч при його стилю життя це точно було не просто. При цьому був крутим естетом, любив екстравагантний одяг із, наприклад, метеликом на шиї включно. Свої фото робив переважно для себе. Із своїх легендарних мандрівок туди, куди ніхто й не подумає ходити», – пише Юрій ЮЗИЧ.
У лютому 2022 року знову на передовій
«Весною 2014 одним із перших вступив добровольцем в “Айдар”. Був командиром першого відділення першої роти цього легендарного батальйону. Здобув ступінь молодшого сержанта. Відзначений державним Орденом за мужність ІІІ ступеня, Пластовим Бронзовим хрестом за геройський чин (врятування життя).
У лютому 2022 року знову на передовій. Брав участь в боях за Київ, вступив до Перша Окрема Бригада Спеціального Призначення ім. Івана Богуна. Керував розрахунком протитанкових засобів, з яким ліквідував не одну одиницю ворожої техніки та особового складу. Не здивуюсь, як дізнаюсь, що Дерех ще встиг натиряти купу ворожої техніки і боєприпасу, коли його побратими спали чи відпочивали між боями. Заспівай, Друже, там на небі – із лицарем Гартіком – «Не сміє бути в нас страху», – йдеться у дописі Юрія Юзича.
Він був найщирішим з усіх, кого я знав
«Ми друзі більше двадцяти років. Разом вчились, разом працювали, разом вар‘ювали і коли була потреба – виручали одне одного з всяких різних штук.
Віталіка люблять мої батьки, він був завжди гостем якого чекала моя сім‘я. Він був найщирішим з усіх кого я знав. Він хрестив мого сина. Він прекрасна і неймовірна людина. А тепер його нема… Але в добрих спогадах, від яких буде тепло, він є назавжди», – написав тернополянин Андрій Шкула.
«Ніколи не навчусь говорити про тебе в минулому часі»
“Це просто божевільня якась і не може бути правдою. Віталій Дерех – з ким завгодно, але не з тобою. Відколи почула – все життя перед очима – як збирали тебе на Мадагаскар, як в тебе на іншому кінці світу вкрали документи і мобільний, разом зі всіма грошима. Як ти, готуючи матеріал про ями в місті, плавав на надувному човні в калюжі на бамі. В голові сумбур, каша і мільйон картинок перед очима – ніби з іншого життя. З тобою весело, але весь час на стрьомі – 24/7. Ти — перший на Майдан, перший добровольцем на війну, а ми сиділи тут і чекали бодай якоїсь звісточки від тебе і про тебе. І я ніколи не навчусь говорити про тебе в минулому часі”, – поділась журналістка тернопільського видання RIA Ірина Белякова.
Він бачив багато світу, а тепер світ побачить і його
«Я не можу в це повірити і не хочу. Нашого колеги Віталія Віталій Дерех не має. Сука-війна забрала і його.
Він був не лише журналістом, він був воїном, який знав, що бере в руки як перо, так і зброю, щоб захищати землю, яку любив перед усе на світі. Він бачив багато світу, а тепер світ побачить і його…» – написала тернопільська журналістка Зоряна Довгань.
Людина, в простоті якої відчувалася небачена глибина…
«Віталій Дерех – це жити на повну….
Відважний воїн, який ніколи не уникав небезпеки.
Людина, в простоті якої відчувалася небачена глибина…
Коли Віталій вперше приїхав на табір МНК як інструктор – це був ніби гість з паралельної реальності, який зачарував усіх, хто його слухав і за ним спостерігав.
В якому б колективі він не знаходився, кожна людина в ньому бачила все те, чого нам невистачає в сучасному світі.
Ти завжди будеш жити з нами, бо Дереха забути неможливо. Твій сміх, який же він щирий…» – поділився тернополянин Іван Ковалик.
Вічна пам’ять тобі, Віталію! Нехай десь там, у безмежному Всесвіті, буде легко і світло твоїй невгамовній, добрій і щирій душі…
Колектив «Нашого ДНЯ» висловлює щирі співчуття усім, хто знав і любив Віталія Дереха, рідним, близьким, друзям, побратимам…
Фото із соціальних мереж.
За даними ВІКІПЕДІЇ, Віталій Дерех народився 3 вересня 1987 року у Тернополі. Закінчив Галицький коледж імені В’ячеслава Чорновола. Працював журналістом газети «20 хвилин». У 2013 році їздив в експедицію в Південну Африку та Мадагаскар.
Активний учасник Революції гідності, зокрема в складі 15-ї сотні Самооборони Майдану. Рятував людей на Інститутській 20 лютого.
Пластував в 29-у курені УПЮ ім. Юрія Старосольського, згодом разом із своїм гуртком «Сірі Вовки» (в якому також був Віктор Гурняк, Герой України, загинув в бою за Україну в 2014).
У 2014 році пішов добровольцем в батальйон «Айдар» Збройних сил України, воював в його складі до липня 2015 року. У 2016—2018 роках працював в Муніципальній варті м. Івано-Франківськ, зокрема рятувальником.
З початком російського вторгнення в Україну 2022 року вступив до 1-ї окремої бригади спеціального призначення імені Івана Богуна, в складі якої брав участь в боях під Києвом, опісля на Луганщині. Керував розрахунком протитанкових засобів, з яким ліквідував не одну одиницю ворожої техніки та особового складу. Загинув 28 травня 2022 року.
