Щодня хтось гинув на фронті, і Юля здригалася від кожного дзвінка мобільника. Здавалося, зараз хтось зателефонує і скаже їй страшну звістку.
«Боже, відверни!» – шептала налякано і тремтячою рукою брала трубку. Та цього разу телефонувала котрась з її подруг, в якої були такі самі проблеми, як в неї, і їй трохи ставало легше на душі.
Тепер кожен день тягнувся для Юлі так довго, ніби рік, і снилися різні жахіття, що часто будили її серед ночі. «Що з Юрою? – думала вона кожного разу, переглядаючи новини на екрані телевізора, де чулися вибухи снарядів і ракет. – Десь там може бути і він», – пробігала в голові тривожна думка.
«Господи, захисти!» – шептала у розпачі і починала молитися. Проказуючи слова молитви, Юля трохи заспокоювалася, правда ненадовго, бо досить їй було включити телевізор знову, як тривога підкрадалася до неї, ніби ота темрява за вікном, що лякала її не менше, ніж вістки з фронту.
На час воєнного стану, до самого ранку, світло було погашене в місті, і тоді можна було побачити хіба що на безхмарному небі зірки, котрі були так далеко від землі, що, поглядаючи на них, Юля ще більше почувалася самотньою.
Так минали одна ніч за іншою, і коли нарешті на небі з’явився повний місяць та своїм блідим сяйвом огорнув навколишню місцевість, Юлі полегшало на душі. В такі хвилини їй здавалося, що нема більше війни. Що не гуркотять над Україною ні літаки, ні ракети і земля не здригається від оглушливих вибухів. Все ніби стало, як колись, поруч був Юра, і вони разом милувалися нічним небом, на якому миготіли міріади зірок.
Так хотілося повернути ті дні назад… Але сірим мороком висіла над землею війна і все навколо нагадувало про неї. Особливо сирени, що кілька разів на ніч завивали несподівано, і налякана Юля змушена була бігти в укриття. Звідти було чути, як десь недалеко вибухають бомби, бо раз у раз здригалася земля і в сховищі то спалахувало, то гасло світло.
Юля весь час чекала, що Юра подасть про себе хоч якусь вістку. Але телефон коханого був постійно поза зоною. Якось, підійшовши до журнального столика, помітила, що поряд із записником та ручкою Юри лежить і його мобільний…
«Ось чому він не дає про себе нічого знати», – майнула думка. – Не хотів, напевно, мене тривожити… Ох, Юро, де ж ти? Що з тобою?»
Так збігали в чеканні дні. Юля десятки разів переглядала новини, і серед тих бійців, що показують нерідко на екрані, їй хотілося побачити і свого Юру. Буває ж таке: не раз помітиш когось знайомого… Та дива не сталося. Йшла по телевізору хроніка фронтових подій, бої, в яких брав участь і її Юра, та він сам десь загубився у вирі війни…
Одного дня, під вечір, коли Юля в задумі сиділа біля вікна і поглядала на притихле місто, почулося неголосне постукування в двері: один раз, два, три…
«Це Юра!» – мов блискавка, пронизав дівчину здогад. Коли Юля відчинила двері, то аж обмерла від несподіванки: перед нею справді стояв Юра. Худий, зарослий, а під пов’язкою, перекинутій через плече, Юля помітила, як він притискує з болем до грудей поранену руку.
«Бачиш, відвоювався, – вимовив Юра з гірким усміхом в очах. – Та коли відклигаю трохи, піду знову на війну. Там потрібен кожен боєць і нема чого довго засиджуватися вдома».
«А я подумала, що ти вже не підеш більше воювати. Ох, коли закінчиться та війна, Юро?»
«А хто те знає? Нам аби більше було передано зброї, тоді ми покажемо московитам, де раки зимують. Хлопці у нас відважні. Рашистам буде гаплик!»
«Та коли б скоріше те сталося. А то скільки гине наших людей…» – зітхнула Юля.
«Це війна, Юлю. Але кожен день наближає нас до перемоги. Правда, дорогою ціною нам прийдеться відвойовувати кожен клаптик рідної землі. Та ми докажемо всім, що українці – справжні Герої, що ми захищаємо не лише свою Вітчизну, а й весь цивілізований світ…»
Юра обняв здоровою рукою Юлю і вони повільно зайшли в кімнату. Там, аж до рання, сиділи поряд і ніяк не могли наговоритися. Юра розказував про свої фронтові будні, а Юля уважно слухала, і їй на очі вибігали непрохані сльози. Вона аж тепер збагнула, як багато значив в її житті Юра, якого назавжди могла забрати від неї війна…
Ігор ТОПОРОВСЬКИЙ.
м. Хоростків.
