Ці ємкі слова вся Україна побачила на захисному шлемі одного з пікатувальників адміністрації глави держави. І якщо у першому якнайстисліше висловлене прагнення мільйонів українців, то вже друге символізує найвищу ціну, яку готові заплатити патріоти у борні з владою, яка опинилася по той бік від народних барикад.
Нині чимало політиків чи то необдумано, а чи навмисно зміщують акценти. Стверджуючи, що громадянський спротив чинній владі є логічним продовженням листопадових мирних акцій української молоді за своє європейське майбутнє, вони намагаються зосередити нашу увагу тільки на одному з аспектів глобальної проблеми народу.
Безумовно, відсутність підпису президента Януковича на угоді про асоціацію України з ЄС обурила суспільство і, насамперед, мільйони юнаків та дівчат, у яких ще жевріла надія на гідне життя та належно оцінену реалізацію своїх знань, талантів, інтелекту. Але будьмо відвертими: навіть такі масові протести студентства на столичному Євромайдані та політичні акції на Європейській площі не мали реальної перспективи створити в Україні революційну ситуацію.
Детонатором загальносуспільного вибуху, безперечно, стали безпрецедентні за своєю жорстокістю дії влади та керованих нею силових структур у самісінькому серці Києва.
30 листопада пролилася невинна кров наших дітей, тому негідна поведінка вітчизняних керманичів на саміті ЄС у Вільнюсі, і той факт, що Україна так і не стала асоційованим членом європейської спільноти, враз відійшли на другий план. Вже наступного дня на Народне віче у столицю з’їхалися сотні тисяч людей – українці повстали, щоб повернути свою гідність!
Тернополяни, котрі 1 грудня у Києві одними з перших влилися у багатокілометрові колони мітингуючих, громадські активісти з інших областей в один голос стверджують, що зараз йдеться не про український поступ до об’єднаної Європи і навіть не про те, що чинна влада вкотре зрадила національні інтереси. Проблема набагато глобальніша – вранці останнього листопадового дня президент і його команда розпочали неоголошену війну проти власного народу. Війну на фізичне знищення нації. Генеральним штабом цього злочинного режиму стали адміністрація глави держави, кабмін, парламент, а полем бою – не тільки Євромайдан, а й вся Україна.
Саме війну, а не локальну битву, вигравши яку переможці можуть хіба що зміцнити свої позиції, а переможені – відійти на запасні редути. Українцям з України немає куди відступати, отже у цій війні вони зобов’язані перемогти агресора. Вони повинні здобути вікторію. Не зі зброєю у руках, а завдяки згуртованості протестних рядів громадянського суспільства.
Саме про єдність народу заради порятунку країни раз у раз наголошують відомі наші земляки на Театральному майдані обласного центру, саме про необхідність формувати єдиний фронт проти посягань влади на нашу гідність та честь не втомлюються повторювати вони всім, хто гордиться, що він українець.
Так, Україна – велика європейська держава у центрі Європи і її законне місце – у демократичній європейській спільноті, а не у тоталітарній євро-азійській імперії. Безперечно, що членство у ЄС – наша стратегічна мета, реальна перспектива, заповітна мрія. Але навряд чи хтось нині може уявити себе повноправним громадянином об’єднаної Європи, якщо ними також стануть Янукович, Азаров, Чечетов та їм подібні.
З тими, хто топче нашу гідність, нам не по дорозі. Як і з тими, хто віддає накази застосовувати силу проти беззахисних, хто купається у розкоші, змусивши мільйони людей виживати, а не жити, хто цинічно плюндрує національну спадщину, брехливо переписує нашу історію та плює на християнську мораль.
З ними нам не по дорозі до Європи, їх ми повинні залишити у минулому. Раз і назавжди викинути на смітник історії, змістивши з високих посад, відібравши незаслужені привілеї і незаконно привласнені маєтки та заводи.
«Я обираю ЄС!» – нині з такими плакатами на десятках зимових майданів України стоїть тендітний цвіт нації, майбутнє України. Ці юнаки та дівчата заслуговують на те, щоб їх вибір став дійсністю. Як і заслуговує кращої долі весь український народ. Ми мріємо жити за європейськими соціальними стандартами у демократичному суспільстві, яке гарантує реалізацію конституційних прав і свобод. Хочемо, щоб правоохоронці нас охороняли, щоб суди виносили правосудні рішення. Прагнемо, щоб держава всіляко підтримувала немічних і хворих та фінансово не душила тих, хто може утримувати свої родини і дати роботу та гідну зарплату ще сотням людей.
Однак, насправді, свій твердий перший крок до євроспільноти ми робимо лише тепер і саме на майданах громадського спротиву. Впевненою та стрімкою наша хода стане тільки тоді, коли виконаємо своє домашнє завдання на відмінно, не сходячи з місця протесту. Коли залишимо барикади переможцями, а не полоненими.
Юрко СНІГУР
«Працюй так, як би все залежало від тебе, а молися до Господа, якби все залежало від нього».
Зі звернення Блаженнішого Любомира Гузара. Майдан Незалежності, Київ, 8 грудня 2013 року.
«Запитала маленька синичка у голуба:
– Скільки важить сніжинка?
– Вона невагома, – відповів великий птах.
Засмутилася синичка, що їй важко літати від невагомого снігу на тендітних крилах, та все ж не повірила голубу. Сіла на сосну і почала рахувати сніжини, які падали на гілку.
Довго-довго рахувала, мало не збилася, а гілці хоч би що.
Та раптом на колючки опустилася ще одна сніжинка і гілка не витримала.
Тож закликаю кожного з вас стати цією останньою майже невагомою сніжиною, яка зломить цю владу»
З виступу громадської активістки Наталі Шоломейчук. Театральний майдан, Тернопіль, 4 грудня 2013 року.
