Чотирнадцять років тому Назару Надільному лікарі встановили діагноз – цукровий діабет 1 типу. Його одразу звільнили з уроків фізкультури, призначили уколи інсуліну й попередили про обмеження в способі життя. Кілька років до завершення школи він зі своєї персональної «лави запасних» дивився, як інші роблять те, що для нього, здавалося, недоступне назавжди.
Сьогодні Назару – 26 років. І він – один із небагатьох людей у світі, які з цукровим діабетом здолали марафонську дистанцію.
За переказами, у 490 році до нашої ери греки виграли битву над персами біля поселення Марафон. Один з воїнів біг до Афін, щоб сповістити про перемогу. Вважається, що так і виник марафонський біг.
Насправді небагато й здорових людей можуть осилити марафон, який у наші дні є в програмі Олімпійських ігор. Це 42 кілометри, аж 42 кілометри, які в запалі перемоги здолав грецький воїн. Для тих, хто не пробував бігати, вони здатні видатися майже нездоланними.
Назар доводить: відстані долаються, як і діагнози. Перший свій марафон він пробіг торік у Варшаві. Другий – на початку жовтня в Києві, незважаючи навіть на болісну травму.
Назар працює у сфері страхування, а у вільний час – персональним тренером у спортзалі й готується до нових стартів.
Марафонець поділився з «Нашим ДНЕМ» своєю історією протистояння зі стереотипами, дружби з хворобою і секретами прихованих можливостей організму.
«Хіба я не можу?»
«Мені було 12 років, коли виявили діабет, я вчився у 5 класі в Теребовлі. Причин хвороби може бути безліч – стресові ситуації, спадковість. Я потрапив у лікарню раптово, в стані діабетичної коми. Місяць перед тим пив дуже багато води. Якщо цукор у крові високий, то їсти не хочеться, тільки пити. У ніч перед лікарнею за ніч випив десь три літри солодкого соку.
Зранку поїхали до Теребовлі в лікарню, але і там ніхто не подумав, що в мене діабет. Виписали полоскання для горла, воно було солодке, і наступного дня мене знову завезли до лікарні – в Тернопіль.
Там одразу зафіксували цукровий діабет 1 типу. Заборонили багато всього їсти. Фізкультурою, казали, займатися треба, але максимум – щось легеньке на килимку.
Я все це сприймав спершу, як мої рідні: «Боже, як далі жити?». І теж думав, що це щось погане. Але невдовзі на фізкультурі мене стало дратувати: чому я маю робити менше, як інші, хіба я не можу?
Після школи вступив на юридичний факультет у Тернополі. Тоді з’явився доступ до Інтернету, почав потрохи цікавитися, як можна займатися спортом із діабетом. Інформації було мало, прислухався до себе, пробував, як організм реагує на навантаження. Якщо було інтенсивне тренування, помічав, що рівень цукру падає, отже, треба з’їсти щось вуглеводне – банан, йогурт, щось солодке, аби піднести цукор до норми.
«Треба бути інопланетянином, щоб пробігти 42 км»
Років п’ять тому я був у мами в гостях у Греції, і хтось з її друзів розповів про родича, якому 70 років і він пробіг марафон. Я тоді подумав: у свої 20 років ніколи не долав таких дистанцій, а тут в 70!
За рік-два знайомий написав, що він пробіг київський марафон. Я ще більше зацікавився, але думав, треба бути інопланетянином, щоб пробігти 42 кілометри. Але торік дівчина показала список подій, запланованих у Тернополі, і серед них був пів марафон – половина дистанції, 21 кілометр. Я згадав дідуся, про якого почув у Греції, і вирішив, треба хоч раз у житті спробувати щось таке зробити.
Я не думав про діабет, натомість почав регулювати свій раціон. Тренувався двічі на тиждень, і за два місяці таки пробіг свій перший пів марафон за 1,5 години.
І тут всередині увімкнувся «хробачок», що пора собі кидати виклики. Почав читати в Інтернеті, чи хтось з діабетом пробігав повну дистанцію. Виявилося, що так, за кордоном люди бігали навіть із спеціальними приладами – глюкометрами, щоб одразу міряти рівень цукру. Тільки вони бігли повільно, а в мене темп швидкого любителя.
Невдовзі я зареєструвався на свій перший марафон у Варшаві. А під час тренувань надірвав м’яз на нозі. Тільки вирішив, що це мене не спинить.
Марафонець на візку
Мені всі казали: давай краще біжи в Україні, тут наші люди, наша мова, а там якщо з тобою щось станеться, з діабетом, хто допоможе? Але я вже все спланував. Після лікування програму тренувань, яка мала бути на 3 місяці, розписав собі на 28 днів. Пробіг кілька коротших дистанцій в Україні й поїхав у Варшаву.
Перед стартом знову згадав того дідуся і своє звільнення з фізкультури – і побіг.
Це було надзвичайно. 9 тисяч людей бігли повний марафон. Багато було моментів, які неймовірно мотивують. Я бачив чоловіка на візку, який також біг 42 кілометри, тобто крутив руками. І він біг з моїм темпом швидкого любителя, людина без ніг.
У мене і зараз, коли згадую, на очах сльози – це щастя і гордість за людину.
Далі був марафон у Києві, я пробіг його швидше на 3 хвилини, хоча знову поїхав травмований. 25 вересня за 10 днів до старту підвернув ногу, 5 днів не міг нормально стати, ледь стримуючи сльози від болю.
6 жовтня все одно біжу марафон, і після 30 кілометра біль нагадав про себе. У Варшаві я не спинявся жодного разу, а тут нога, яку підвернув, почала дерев’яніти, ніби хтось зацементував. Після цього в голові було тільки дві думки: терпи і не ний, бо завжди є люди, яким ще гірше.
Якщо нема сили духу і волі, ніяка сила м’язів не допоможе.
Я таки здолав дистанцію, 42 км за 3 години 22 хвилини і 16 секунд – це мій особистий рекорд.
«Знайомий думав, що я наркоман»
Люди не вірять, що в мене діабет, бо звикли в таких ситуаціях бачити хворого. Бували і казуси. Знайомий якось побачив, як я беру шприц, щоб вколоти собі інсулін, і почав з осторогою до мене ставитися. Коли ми подружилися і він зрозумів, що в мене діабет, то зізнався: спершу думав, що я наркоман.
Для мене діабет – це стиль життя. Це навіть прикольно. Кожному треба нормально харчуватися, інакше весь організм страждатиме.
Діабет підштовхує до здорового режиму. А більшість людей, у яких нема такої нагальної потреби, не хочуть розпрощатися зі шкідливими звичками, готові терпіти високий цукор замість того, щоб перевчити себе.
Насправді це не так важко. Спробуйте нормально харчуватися, займатися спортом, побачите, що краще почуваєтеся – і вже не захочете вертатися назад.
Зі свого досвіду я зрозумів: хвороба – не вирок. Можливо, якби не діагностували недугу й не треба було дотримуватися якихось правил, ви пішли б по іншій зовсім стежці, стали наркоманом, алкоголіком. Може, Бог вас врятував від гіршого?
Залізна людина
Моя глобальна ціль у плані спорту – «Ironman», у перекладі – залізна людина. Це світовий чемпіонат, під час якого ви спершу пливете 3,8 кілометри, потім на велосипеді 180 кілометрів крутите педалі й біжите вкінці марафон. На завершення всі, хто здолає дистанцію максимум за 17 годин, отримує статус залізної людини.
Кажуть, що лише відсоткові населення світу це під силу.
