Ліда почула ці слова з екрану, вимикаючи телевізор, і сумно посміхнулася. Вона поспішала. Попереду був важкий день, наповнений життєвими клопотами та турботами.
«Без винятку, без винятку», – слова крутилися в Лідиній голові, вона намагалася їх прогнати, та все марно. Але тривало це хвилин двадцять, поки вона швидкими кроками поміж багатоповерхівок прямувала на роботу.
Ліда працювала директором школи. Сьогодні мала відбутися педагогічна рада і зустріч з батьками випускних класів, і візит в управління, і ще багато чого спонтанно-непередбачуваного у роботі керівника школи із більш як тисячним учнівським складом. Ліда Петрівна – сучасний педагог і ділова жінка – поправила пишну зачіску, ледь припорошену ранковим туманом, і важко зітхнула.
…Школа, школа… Невгамовний вулик. Її друга домівка, де, попри весь тягар нелегкої роботи, вона знаходить розраду і умиротворення. Навіть не уявляє, як би жила без цього, бо вдома…
Вчора чоловік знову прийшов п’яний і їй довелося допізна ходити в садку під вікнами, чекаючи, поки він засне. Алкоголізм – ця страшна хвороба перетворила її колись розумного і красивого Григорія на морального каліку. Не змогла навіть вона, та що вчить, виховує і наставляє на добрий шлях сотні дітей, врятувати свого єдиного та коханого. Напевно, спадковість взяла своє. Його батьки теж були залежними. Жити з алкоголіком – це найбільша у світі мука. Людина не знає, що вона діє, не відає, що з нею відбувається. Страшна агресія оволодіває її єством і вона перетворюється на несамовитого звіра.
«Колишніх алкоголіків не буває», – кажуть люди. І це правда. Давно б лишила Ліда Григорія, та знає, що пропаде чоловік. Отож і несе свій хрест покірно і нікому не скаржиться, хіба Богу одному.
Доросла донька вийшла заміж за поляка і тепер мешкає на його батьківщині. Двічі на рік наповнюється Лідина хата щебетом трьох онучок, і тоді жінка набирається сили і снаги, та дякує Богові за все. Григорій в цей час стає тихим та сумирним, не чіпає нікого, наче побоюється зятя. Дочка все розуміє, але не хоче порушувати це болісне питання. Так і минає життя.
Ліда Петрівна глянула на годинник і зауважила, що ще двадцять хвилин тому закінчився її робочий час. Школа затихла. А вона сиділа в своєму кабінеті, зайнята документацією. За вікном стояла золота осінь. Кленові листки стукали в шибку, наче кудись кликали. Ліда швидко закінчила справи і вийшла у двір, вдихаючи на повні груди свіже повітря. Вирішила додому йти через міський парк, щоб помилуватися красою незайманої дощем осінньої природи. Вона наче злилася з чудодійною аурою золото-багряної осені. На душі було напрочуд тепло і легко. Весь тягар трудового дня наче рукою зняло. Людей в парку було мало. Зграйки веселих студенток підстрибували, граючись листям. Перехожий чоловік, порівнявшись із Лідою, якось дивно глянув на неї. Проминув, озирнувся. Озирнулася й вона.
– Ліда?..
– Володя?..
Вмить життя закрутилося назад, швидко-швидко, наче кіноплівка. Дитинство, школа, юність, і він – її вірний друг, помічник, рятівник від сусідських собак, охоронець від усіх життєвих негараздів – безнадійно закоханий у неї Володька…
Життя не жартувало з ним, дарувало свої сюрпризи, вчило виправляти помилки. Нині він залишився сам зі своєю нерозтраченою любов’ю.
Сиділи на лавці довго, аж засутеніло. Золоті листки падали на землю, встеляючи її нерукотворним килимом.
Володя тримав Лідину руку в своїй. Зігрівався вогником далекого кохання, яке світило крізь роки, а нині розгорялося з новою сонцесяйною силою…
