17-річний Роман Чихарівський у досить юному віці дізнався, що таке популярність, випустивши у світ книжку «Святі не вимовляють «р». Про школяра з Тернопілля заговорили Ірена Карпа, Кузьма Скрябін, Сашко Лірник і багато інших знаменитостей. А поет та есеїст Андрій Любка навіть охарактеризував його «хлопчиськом, який нахабно відчиняє двері літератури».
Відтоді, як у модному в Україні видавництві «Зелений пес» братів Капранових вийшла перша книжка Роми, він встиг закінчити одинадцятий клас, побував у Польщі та став студентом. «Наш ДЕНЬ» спілкувався з юним письменником про життя, вибір, захоплення, щастя. А також про Бога, людей, українську дійсність… Про святих, врешті-решт. Тобто про все, що він описує і в своїх книжках.
– Романе, розкажи про себе, де народився, навчався ?
– Народився я в селі Вишнівчик на Теребовлянщині. Навчався в Теребовлянській гімназії. А недавно вступив у Львівський національний університет ім. І. Франка, чим дуже втішаюся і хвалюся. Скажу про себе, що я дуже люблю змінювати ландшафти. Ось побував у Польщі. Море вражень… Власне, збирався вступати в Люблінський університет, але за кілька днів до оголошення списків абітурієнтів вирішив їхати назад в Україну.
– З чим було пов’язане твоє повернення?
– З тим, що я зрозумів кілька речей. По-перше, українець, який продукує ідеї, тобто думаючий українець, потрібен Польщі більше, ніж вона йому. По-друге, і це вже така стара істина, на все свій час.
– А що привело тебе у літературу?
– У шістнадцять я зрозумів, що всі з себе щось «показують», а мені цього бракує. Вирішив і собі «повипендрюватися» (сміється). А якщо серйозно, то насправді й не знаю, з чого все почалося. Я прагну займатися творчістю, і поки що найкращою формою для мене є література. Ще мене цікавить живопис, трохи музика.
– То що ж тебе спонукало написати в такому ранньому віці книжку?
– Це умови, оточення, події, які на той час були. Мій десятий клас, мої шістнадцять років, дурна голова… А ще постійне бажання проявити себе.
– Чи не виникла в тебе, бува, зіркова хвороба?
– Сподіваюсь, вона вже минула. У будь-якому разі, визнання – це не мета мого життя.
– Як писалася книжка, про що вона?
– Дуже динамічно, під музику. Сама книжка – збірка новел, кожна з яких є абсолютно іншою. Об’єднує їх щось таке, що можна лише легенько відчути. Та болючі питання, звичайно, присутні. Наприклад, справедливості. Це мене турбує, особливо в стосунку до нашої держави. Україна – невичерпний матеріал для писання… Коли я був у Польщі, то не написав ні рядка. І це нормально, коли приїжджаєш в країну і не маєш за що зачепитися. Значить, в цій державі все добре. Просто письменнику завжди легше ставити діагнози, бо недоліки швидше кидаються в очі… А взагалі, я хотів би написати найчистішу, найсвітлішу книжку.
– Хто є персонажами твоїх новел?
– Цілком реальні люди. Або ті, які можуть бути такими. Більшість із них середньостатистичні, але є і непересічні особистості. Я пишу про людей, яких можна зустріти на вулиці. Буває, що особа цілком стандартна, але з нею стаються цікаві події. Це все пишеться спонтанно. Інколи навіть у транспорті з’являються ідеї.
– Хто допоміг видати книжку?
– Це МАН – Мала академія наук України, люди, які взяли і без всяких балачок проспонсорували книжку.
– Кому першому прочитав свої тексти?
– Домашнім. Батьки послухали, але «вау, клас!» не сказали. Натомість зауважили: мовляв, якщо хочеш – пиши, але нащо воно тобі треба…Першим рецензентом була Ірена Карпа, потім Кузьма Скрябін, Сашко Лірник…
– Кого з письменників сам читаєш?
– З поезії читаю і раджу Богдану Матіяш. Її вірші дуже світлі та солодкі. У польського письменника Яна Твардовського є надзвичайно сильні речі. До речі, обоє – релігійні люди, що я дуже ціную. Також я в захопленні від Сергія Жадана. Його поезіям найбільше хочеться вірити. Люблю лірику Андруховича. З прози – Тарас Прохасько. Якщо хтось вважає, що постмодернізм – це фігня, то одразу відповім: читайте Прохаська. З польських письменників імпонують Тадеуш Конвінський, Януш Вишневський. А зараз я читаю Іздрика.
– Література для тебе – це праця чи просто захоплення?
– Ні, це не праця. Та дуже боюся, що вона стане працею. А зараз це, певне, те, куди я втікаю від всіляких життєвих проблем.
– Як ставляться батьки, друзі до твоєї несподіваної слави?
– От сьогодні я був в університеті у Львові й мене впізнало двоє людей. Приємно. Мама каже: «Ого!». Хоча спочатку батьки цього не схвалювали. Казали, щоб думав, куди піти далі вчитися, про перспективи. Але тепер розуміють, що для мене це чудово. Я вступив на філологію. Батьки задоволені, адже це те, чого я хотів. Щодо друзів, то нікому не розповідав про свою писанину. Думав, прийду вже з книжкою, до якої написали рецензію Кузьма, Карпа, і всі здивуються. Так і було.
– Чи допомагає популярність знайомитися з дівчатами?
– Гм… Дівчата, які читають, особливо чарівні, і так стається, що я з ними найчастіше спілкуюся. Головне, щоб дівчина не була тупа, бо гріш їй ціна. Але є ще дурнуватий стереотип: деякі дівчата думають, що письменники вже всі померли, живих немає і на Котляревському – кінець. Ще десь там є Гончар. І все. Однак є такі, що обізнані з літературою, з ними –найцікавіше.
– Чи віриш ти, що святі справді не вимовляють «р»?
– Зараз поясню. Своєю книжкою я закликаю жити просто, бути як діти. А маленькі діти справді святі. Ангелики. І вони не вимовляють «р».
– Чи допомагає тобі у житті віра?
– Я людина релігійна. Якщо ти в щось віриш, це додає сили. Я вірю в Бога, який не вимагає процедур, постійного повторювання чогось… Для мене Він друг. Це не бородань, який сидить на хмарі та слідкує лише за нашими промахами. І треба спілкуватися з Богом. До храму я ходжу, щоб поговорити з Ним. Не сприймаю людей, які думають, що церква збирає тільки гроші й через це не йдуть туди. Треба шукати Бога, а не дивитися за тим, що роблять інші.
– Як ти ставишся до себе?
– Доволі скептично, навіть критично. Іноді треба трохи собі крила обскубувати. До свого життя ставлюся як до подарунка Божого… Розумію, що на землі ми, як в готелі, тобто тимчасово.
– Яке твоє хобі?
– Байдикування, яке я щоразу по-іншому називаю. Моє хобі – це переправлятися з однієї точки в іншу… Мандрувати. Але щоб в тій іншій точці на мене чекали.
– Чого як для юного автора більше – критики чи схвалень?
– Схвалюють те, що ву свої роки віці я роблю такі речі. Бажають успіху, кажучи при цьому, що не знають, як воно далі буде. Є й критика. Але я вдячний тим, хто мене «обламує». За словами Кузьми, треба слухати критику тих, хто досягнув більше, ніж ти, бо навіть ті, хто з тобою на рівних, можуть просто заздрити…
– Кілька слів на закінчення нашим читачам.
– Хочу сказати, щоб люди звертали більше уваги на те, що є. Вимикайте телевізор, бо це обмежує. І поки на землі все «окей», ставте собі за мету довідатися про це.
Віра ХОМ’ЯК.
