Чому святі не вимовляють «р»? Знає юний письменник з Теребовлі

Чому святі не вимовляють «р»? Знає юний письменник з Теребовлі

17-річний Роман Чихарівський у  досить юному віці дізнався, що таке популярність,  випустивши у світ  книжку «Святі не вимовляють «р». Про школяра з Тернопілля  заговорили Ірена  Карпа, Кузьма Скрябін, Сашко Лірник і багато інших знаменитостей. А поет та есеїст Андрій Любка навіть охарактеризував його «хлопчиськом, який нахабно відчиняє двері літератури».

Відтоді, як у модному в Україні видавництві «Зелений пес» братів Капранових вийшла перша книжка Роми, він встиг закінчити одинадцятий клас, побував у Польщі та став студентом. «Наш ДЕНЬ» спілкувався з юним письменником про життя, вибір, захоплення, щастя. А також про Бога, людей, українську дійсність… Про святих, врешті-решт. Тобто про все, що він описує і в своїх книжках.

Роман Чихарівський

– Романе,  розкажи про себе,  де народився, навчався ?

– Народився я  в селі Вишнівчик на Теребовлянщині. Навчався в Теребовлянській гімназії. А недавно вступив у Львівський національний університет ім. І. Франка, чим дуже втішаюся і хвалюся. Скажу про себе, що я дуже люблю змінювати ландшафти. Ось побував у Польщі. Море вражень… Власне, збирався вступати в Люблінський університет, але за кілька днів до оголошення списків абітурієнтів вирішив  їхати назад в Україну.

– З чим було пов’язане твоє повернення?

– З тим, що я зрозумів кілька речей. По-перше, українець, який продукує ідеї, тобто думаючий українець, потрібен Польщі більше, ніж вона йому. По-друге,  і це вже така стара істина, на все свій час.

– А що привело тебе у літературу?

– У шістнадцять я зрозумів, що всі з себе  щось «показують», а мені цього бракує. Вирішив і собі «повипендрюватися» (сміється). А якщо серйозно, то насправді й  не знаю, з чого все почалося. Я прагну займатися творчістю, і поки що найкращою формою для мене є література. Ще мене цікавить живопис, трохи музика.

– То що ж тебе спонукало написати в такому ранньому віці книжку?

– Це умови, оточення, події, які на той час були. Мій десятий клас, мої шістнадцять років, дурна голова… А ще постійне бажання проявити себе.

– Чи не виникла в тебе, бува, зіркова хвороба?

Сподіваюсь, вона вже минула. У  будь-якому разі, визнання – це не мета мого життя.

– Як писалася книжка, про що вона?

– Дуже динамічно, під музику. Сама книжка –  збірка новел, кожна з яких є абсолютно іншою. Об’єднує їх щось таке, що можна лише легенько відчути. Та болючі питання, звичайно, присутні. Наприклад, справедливості. Це мене турбує, особливо в стосунку до нашої держави. Україна – невичерпний матеріал для писання… Коли я був у Польщі, то не написав ні рядка. І це нормально, коли приїжджаєш в країну і не маєш за що зачепитися. Значить, в цій державі все добре. Просто письменнику завжди легше ставити діагнози, бо недоліки швидше кидаються в очі… А взагалі, я хотів би написати найчистішу, найсвітлішу книжку.

– Хто є персонажами твоїх новел?

Цілком реальні люди. Або ті, які можуть бути такими. Більшість із них середньостатистичні, але є і непересічні особистості. Я пишу про людей, яких можна зустріти на вулиці. Буває, що особа цілком стандартна, але з нею стаються цікаві події. Це все пишеться спонтанно. Інколи навіть у транспорті з’являються ідеї.

Хто допоміг видати книжку?

– Це МАН – Мала академія наук України, люди, які  взяли і без всяких балачок проспонсорували книжку.

– Кому першому прочитав свої тексти?

– Домашнім. Батьки послухали, але «вау, клас!» не сказали.  Натомість зауважили: мовляв, якщо хочеш – пиши, але нащо воно тобі треба…Першим рецензентом була Ірена Карпа, потім Кузьма Скрябін, Сашко Лірник…

– Кого з письменників сам читаєш?

  З поезії читаю і раджу Богдану Матіяш. Її вірші дуже світлі та солодкі. У польського письменника Яна Твардовського є надзвичайно сильні речі. До речі, обоє – релігійні люди, що я дуже ціную. Також я  в захопленні від Сергія Жадана. Його поезіям найбільше хочеться  вірити. Люблю лірику Андруховича. З прози – Тарас Прохасько. Якщо хтось вважає, що постмодернізм – це фігня, то одразу відповім: читайте Прохаська. З польських письменників імпонують Тадеуш Конвінський, Януш Вишневський. А зараз я  читаю Іздрика.

Література для тебе – це  праця чи просто захоплення?

– Ні, це не праця. Та дуже боюся, що вона стане працею. А зараз це, певне, те, куди я втікаю від всіляких життєвих проблем.

Як ставляться батьки, друзі до твоєї несподіваної слави?

– От сьогодні я був в університеті у Львові  й мене впізнало двоє людей. Приємно. Мама каже: «Ого!». Хоча спочатку батьки цього не схвалювали. Казали, щоб думав, куди піти далі вчитися, про перспективи. Але тепер розуміють, що для мене це чудово. Я вступив на філологію. Батьки задоволені, адже це те, чого я хотів. Щодо друзів, то нікому не розповідав про свою писанину. Думав, прийду вже з книжкою, до якої написали рецензію Кузьма, Карпа, і всі здивуються. Так і було.

– Чи допомагає  популярність знайомитися з дівчатами?

– Гм… Дівчата,  які читають, особливо чарівні, і так стається, що я з ними найчастіше спілкуюся. Головне, щоб дівчина не була тупа, бо гріш їй ціна. Але є ще дурнуватий стереотип: деякі  дівчата думають, що письменники вже всі померли, живих немає і на Котляревському – кінець. Ще десь там є Гончар. І все. Однак є такі, що обізнані з літературою, з ними –найцікавіше.

– Чи віриш ти, що святі справді не вимовляють «р»?

Зараз поясню. Своєю книжкою я закликаю жити просто, бути як діти. А маленькі діти справді святі.  Ангелики. І вони не вимовляють «р».

– Чи допомагає тобі у житті віра?

– Я людина релігійна. Якщо ти в щось віриш,  це додає сили.  Я вірю в Бога, який не вимагає процедур, постійного повторювання чогось… Для мене Він друг. Це не бородань, який сидить  на хмарі та слідкує лише за нашими промахами. І треба спілкуватися з Богом.  До храму я ходжу, щоб поговорити з Ним. Не сприймаю людей, які думають, що церква збирає тільки гроші й через це не йдуть туди. Треба шукати Бога, а не дивитися за тим, що роблять інші.

– Як ти ставишся до себе?

– Доволі скептично, навіть критично. Іноді треба трохи собі крила обскубувати. До свого життя ставлюся як до подарунка  Божого…  Розумію, що на землі ми, як в готелі, тобто  тимчасово.

– Яке твоє хобі?

– Байдикування, яке  я  щоразу по-іншому називаю. Моє хобі – це переправлятися з однієї точки в іншу… Мандрувати. Але щоб в тій іншій точці на мене чекали.

– Чого як для юного автора більше – критики чи схвалень?

– Схвалюють те, що ву свої роки віці я роблю такі речі. Бажають успіху, кажучи при цьому, що не знають, як воно далі буде. Є й критика. Але я вдячний тим, хто мене «обламує». За словами Кузьми, треба слухати критику тих, хто досягнув більше, ніж ти, бо навіть ті, хто з тобою  на рівних, можуть просто заздрити…

– Кілька слів на закінчення нашим читачам.

– Хочу сказати, щоб люди звертали більше уваги на те, що є.  Вимикайте телевізор, бо це обмежує. І поки  на землі все «окей», ставте собі за мету довідатися про це.

Віра ХОМ’ЯК.






Loading...



Схожі публікації

Залишити коментар

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

shares