…Колись для маленької Дарусі ця пора року була смачною і чарівною. Мама їздила до міста на роботу. А бабуся Клава збирала яблука, городину. Даруся з огірків-насінників робила кумедні свинки: замість ніг – чотири патички. Замість очей – зернята соняха. Цьому «ремеслу» її навчив сусідський хлопчисько, за що бабуся його висварила. За ногами на городі плентався пес на грізне ім’я Грім. У сім’ї жартували: єдиний господар на обійсті. Клава рано овдовіла. А Дарусин тато повіявся світ за очі. Вже й сліди пропали.
Даруся була дуже мала, аби зрозуміти, про що одного вечора тихо й тривожно розмовляли мама з бабусею. Потім обидві плакали. А потім…
Маму поховали на краю кладовища, біля рову. Без священника. І людей на похороні майже не було. Бабуся враз подалася. Снувала подвір’ям у чорній хустині. Навіть Грім боявся вештатися під ногами. У садку падали перестиглі яблука. Їх ніхто не збирав. На сусідських городах палили картоплиня. А Клава ще й не починала копати бараболю. Ця осінь принесла в їхню сім’ю біду…
Пізніше Дарусі розповіли, що мама завагітніла від міського залицяльника. Не знала, що в нього дружина й діти. Не могла пережити ганьби. Віку собі вкоротила.
…Клаву обсіли болячки. І восени пішла на той світ услід за донькою. Даруся тоді ходила до третього класу. Її хотіли віддати в інтернат або на виховання близькій рідні. В Дмитра з Орисею своїх дітей не було. У селі знали про крутий Орисин норов, та все ж, гадали, Даринці буде ліпше в родичів, аніж серед чужих.
Орися відразу поставила умову дівчинці: обід потрібно заробити; з дітиськами не водитися; в усьому слухатися.
…Даруся поверталася зі школи. Не здогадувалася, яка халепа чекає на неї вдома. Пропали гроші, які складала Орися. Заначок було дві. Не стало тієї, що лежала за портретом.
– Мала свиснула, більше нікому, – переконував Орисю двоюрідний брат, від якого добряче тхнуло спиртним.
– А, може, ти взяв?
– Хочеш, поклянуся?! – бився в груди.
На подвір’я ступила Даруся. Орися налетіла на неї, наче вихор:
– Я тебе годую-вдягаю, а ти мене обкрадаєш?! Де гроші?
Трясла дитину, наче грушу. Ще й прутом відшмагала. Пиячина швиденько втік. У його кишені шелестіли купюри з Орисиної заначки.
Даруся вдома не ночувала. Подалася в інший кінець села до хати-пустки, де колись жила. Було лячно, бо вже стемніло. Але тітчин гнів ще страшніший.
Після цього випадку Орися тлумила дівча за будь-яку провину. Даруся втікала з дому. Нерідко приходила до школи в синцях, голодна. Врешті сільське керівництво потурбувалося, аби дівчинку забрали до інтернату, що у їхньому райцентрі.
Осінь Дарина розлюбила: вважала, що ця пора року приносить їй нещастя.
…Матвій прийшов до їхнього 9-А, коли вже розпочався навчальний рік. Однокласниці одразу звернули увагу на новенького. Високий, симпатичний. Гарно вчиться.
Хлопці навідувалися до чужих садків. Вчителі про це знали, сварили. Але не допомагало. Приносили звідти груші, яблука. Пригощали дівчат, які тим подобалися. Одного разу два великих яблука простягнув Дарині Матвій. Віднікувалася.
– Ти навіть не уявляєш, які вони смачні, – сказав.
Із цих яблук почалася їхня дружба.
– Я не люблю осені, – зізналася хлопцеві Дарина. І розповіла свою історію.
А Матвій – свою. Він – із сусіднього райцентру. Батько помер. Матір спилася з горя. Речі з хати винесла.
– Тітка, мамина сестра, обіцяла: коли закінчу школу – забере до себе, – мовив мрійливо. – Вона добра. Шкода, що живе далеко.
…На літні канікули Дарина поїхала до тітки Орисі. Більше не було до кого. Тепер вона чекала осені, нового навчального року, аби знову побачити Матвія.
…Матвієва тітка обіцянку виконала: щойно племінник отримав атестат, забрала до себе, аби там вступав до інституту.
– Ми обов’язково ще зустрінемось, – сказав хлопець Дарині на прощання.
…Дарина вчилася у райцентрі на медсестру. Жила в гуртожитку. Не цікавилася ні походеньками, ні посиденьками з одногрупниками. Сумувала за Матвієм і своїми інтернатськими однокласниками зі складними, пошарпаними долями. Їй було легше з ними спілкуватися.
Якось, коли Дарина навідалась до родичів, тітка Орися кинула:
– Не думай там закрутити шури-мури з якимсь міським, щоб потім не наклала на себе руки, як твоя мама. Яблуко від яблуні…
Дарина не дослухала. Вибігла з подвір’я. Більше до тітки не хотіла їхати. І про заміжжя не думала. Боялася обпектися. Та й кавалера не мала.
Після навчання влаштувалася в районну лікарню медсестрою. Винайняла кімнату в сім’ї одиноких пенсіонерів. Не відмовляла, якщо хтось просив підмінити на чергуванні. Гроші не зайві.
– Чули про аварію в передмісті? – запитала вранці тітка Ліда, санітарка, коли Дарина прийшла на роботу. – Вантажівка у легковик в’їхала. Дуже потовкло молодого чоловіка, дуже… Аби на ноги встав.
Дарина заглянула до палати, де лежав новий пацієнт. Спав. Тихенько зачинила двері. Пізніше дізналася: в дорожню пригоду потрапив її колишній однокласник Матвій. Повертався з поминків за матір’ю. Рік минув, як відійшла…
– От і зустрілися, – мовила Дарина сама до себе.
Матвій упізнав свою однокласницю. Спробував усміхнутися.
– Я буду ходити? – запитав ледь чутно.
– Чому ходити? Бігати будеш.
– Зателефонуй моїй тітці, скажи, що я тут…
Тітка приїхала. Плакала, називала Матвія синочком. Запитувала лікаря, чи можна його перевезти в обласну лікарню. Матвій був проти:
– Я там нікого не знаю, а тут біля мене завжди є ангел.
Тітка з лікарем здивовано глянули на нього.
– Це – моя однокласниця Дарина. Медсестра.
…Матвій шаркав ногами по доріжці. Дарина підтримувала.
– Ти вчиш мене ходити.
– А ти колись вчив мене любити осінь. І ці яблука… Пам’ятаєш? Дівчата мені заздрили.
– Тепер соромно, що лазили в чужі садки, але це були найсмачніші яблука.
– Може, тому, що ми завжди чомусь хотіли їсти…
– Зустрітися б з нашими. Тринадцять років, як закінчили школу. Бачила когось?
– Не багатьох.
– Нарешті мушу тебе запитати: Дарино, ти заміжня?
– Ні, звичайно.
– Чому так категорично?
– А…
– Я зустрічався з дівчиною. Та коли її рідні дізналися про мою матір, відмовили бачитися зі мною. Вирішив робити кар’єру. Тут усе краще й успішніше. Забув сказати: мене завтра виписують.
За Матвієм приїхала тітка зі своїм сином. Дарина принесла торбинку яблук:
– Візьми в дорогу. Смачні. Схожі на ті… колишні…
…Нічне чергування закінчилося. Дарина присіла в медсестринській за столом і задрімала. Її розкотурхала тітка Ліда, санітарка.
– Дарино Семенівно, попросили вам передати горнятко кави.
– Хто?
– Від осені.
– ???
– Той молодий чоловік, пацієнт наш колишній. Як його?.. Матвієм звати. Він і попросив.
– Тітко Лідо, нині не перше квітня. Осінь надворі.
– А ви, Дарино Семенівно, вийдіть у приймальне відділення. Самі побачите.
Матвій сидів з термосом кави.
– Де ти тут узявся спозарання? Знову щось трапилось?
– Трапилось… Ще колись в інтернаті. Я дружив зі своєю однокласницею. Певно, це було кохання, якого я не розумів… ми не розуміли. Дітьми були. А тепер… Почуття стало дорослим і мудрішим… А зараз ходімо додому, тобі треба відпочити, виспатися.
Але сон Дарину не брав. Її емоції були розбурхані. Смакувала вже третє горня кави з Матвіївого термоса. Кава пахла осінню, яка пробиралася в кімнату крізь прочинену кватирку. А осінь пахла щастям…
Чудове ім’я -Дарина.