“Щастя – коли є кому сказати “добрий ранок”. Коли розумієш, що не одна. Такі прості речі – коли пересідаю з ліжка на інвалідний візок і цей візок підтримують”, – тернополянка Ольга Гавриліна з усмішкою дивиться на Сашка, з яким вони кілька місяців тому одружилися.
Олександр подолав майже 3 тисячі кілометрів, щоб бути з Олею. Три роки вони переписувалися в інтернеті. А на початку зими нарешті вперше зустрілися й зрозуміли, що не хочуть більше розлучатися.
Перехожі, які зазвичай пробігають біля тернопільського РАЦСу, всі, як один, зупинялися й дивилися на їхню пару. Тендітну жінку з нерухомими ногами ніжно підтримував сильний чоловік. Як і вона, в інвалідному візку.
“Труднощі вчать нас перемагати”
Ольга з дитинства жила наперекір обставинам. Хвороба позбавила її здатності ходити, але батьки виховували в доньці силу й віру в себе.
– Я вчилася у звичайній школі, – розповідає вона. – Десять років мама мене водила на заняття, в будь-яку погоду. І завжди підтримувала, бо діти, як це часто буває, мене не дуже розуміли. Один з колишніх однокласників минулого року знайшов мене в інтернеті й написав: “Оля, вибач нас, що ми так ставилися до тебе”. Навіть дорослі люди дивляться іноді на нас, як на диковинку. Люди не знають і не завжди розуміють, що можна бути трошки вищими за ситуацію. Мабуть, завдяки труднощам, які переживаємо, неважливо, ходимо чи сидимо на інвалідних візках, ми вчимося перемагати.
Своє право на щастя Олі доводилося відстоювати щодня. Після смерті батька вона залишилася удвох з мамою, у невеликій квартирі на восьмому поверсі. Мабуть, тільки мама і знала її мрію про сім’ю та дитину. Перший шлюб Олі був недовгим. А про дитину лікарі забороняли навіть думати. Сьогодні її сину Володимиру – 22 роки. Виховавши його і зустрівши Сашка, каже Оля, вона знайшла виправдання всім тим труднощам, які були в її житті.
– Я невисока, у мене 1 метр 45 сантиметрів зросту, а Володя народився великим – 3 кг 652 грамів. Перше, про що я подумала, коли прийшла до тями після пологів: а чи все в нього добре? Лікарі казали мені страшні речі, лякали, що в сина не буде рук чи ніг, і я боялася навіть запитати у медсестри про його здоров’я. Лише коли вона втретє прийшла до мене, все ж наважилася. Я ніколи не забуду, як у неї на очах з’явилися сльози. А потім вона сказала найкращі слова, що з сином все добре, що це здоровий, розвинутий хлопчик.
“Приречені на щастя”
Як виховати дитину жінці на візку? Так само, як і будь-якій іншій жінці, відповідає Ольга. Вона вірить, що любов оберігає та підтримує навіть на відстані.
– Коли Володі було три роки, у двері квартири якось подзвонила невідома жінка, – згадує Ольга. – Вона з порогу, пригадую, крикнула: ви знаєте, що ваша дитина ходить за вікном? На вікні в нас була бляха, злив від дощу. Володя незрозуміло як вибрався туди. Мама зв’язала йому взуття, зі штучної шкіри. І дитина в тих тапочках дійшла до середини вікна. Внизу зібралися люди, чекали, що от-от упаде. А він розвернувся й пішов у квартиру. У мене досі мороз по шкірі, як згадаю.
Згодом уже син став для Ольги підтримкою. Доглядав до останніх днів за бабусею, коли та важко хворіла. А коли його тендітну і худеньку маму треба було завезти в лікарню, носив її з кабінету в кабінет на руках.
– З роками нам стає не легше, стає важче, – зауважує Ольга. – І вловити той момент, коли в труднощах є рука підтримки, це найважливіше.
Опинившись на візку, вона навчилася більше любити життя, більше розуміти цінність днів, розповідає жінка:
– Треба усвідомити, що ми не приречені на хворобу, інвалідність. Як би це дивно не звучало, ми приречені, навпаки, на щастя, розуміння та підтримку одне одного.
“Одразу відчув щось близьке, рідне”
У цей час за кілька тисяч кілометрів, у Мурманську в Росії, вчився жити заново Олександр. Після ДТП лікарі майже не давали йому шансів на життя. Він вижив, але пересів на інвалідний візок. Для чоловіка, який все життя їздив по світу, працював далекобійником, це було справжньою драмою.
Сьогодні він каже, що не шкодує ні про що, бо завдяки цьому познайомився з Олею. Вони випадково знайшли одне одного в інтернеті, у соціальній мережі. І протягом довгих трьох років майже щодня спілкувалися.
– Вона запала мені в душу, – розповідає чоловік. – Я вдячний долі, що нас познайомила. Одразу відчув щось близьке, рідне.
Родом Олександр із Білорусі, а в Мурманську в нього залишилася мама, добрі друзі та знайомі. Дехто відмовляв його від поїздки в Україну, а сам Олександр шкодує лише про те, що не мав змоги приїхати раніше.
– Коли я їхав з Росії, мені зразу сказали, що я бандерівець, – каже він. – Україна – прекрасна країна. Я давно вирішив приїхати, але хворіла сестра. Я за нею доглядав до останнього. Після дев’яти днів, 6 грудня, у мене вже були квитки на літак.
Людина пізнається у важкі хвилини
Коли Олександр приїхав до майбутньої дружини, життя вирішило ще раз перевірити їх на міцність. Наприкінці грудня важко захворів син Олі. У Володі виявили проблеми з підшлунковою, він втратив кілька літрів крові. Оля знову почула від лікарів слова: залишається тільки молитися.
– Володю рятували всі – однокласники, одногрупники, колеги, з якими працював. Навіть незнайомі люди давали гроші на лікування, – каже жінка. – Його друзі прийшли в лікарню, під реанімацію, стали на коліна й почали молитися, щоб він жив… Я вдячна всім. Завдяки їм сьогодні з сином все добре.
У важкі хвилини, каже Ольга, пізнається людина, яка поруч. Саме тоді Сашко відкрився для неї як турботливий, люблячий чоловік.
– Я таким його не знала, – зауважує жінка. – Він багато в чому змінився. Йому 42 роки, півжиття Саша курив. Поки син лежав у лікарні, він за десять днів до його приходу відмовився від цигарок, щоб не шкодити Володі.
Пандус як ознака людяності
Сьогодні Оля і Саша вдячні всім, хто допоміг їм владнати проблеми з переїздом і документами. Вони щиро вірять, що з підтримкою одне одного зможуть подолати всі негаразди. А їх у людей з обмеженими можливостями дуже багато. Немає елементарного – пандусів, аби на візку добратися до магазину чи адміністративної будівлі. Водночас саме такі прості речі свідчать про цивілізованість і людяність суспільства.
– У нашому під’їзді є пандус, але зроблений він трошки неправильно, – зауважує Ольга. – А той пандус, який на вулиці, розпадається, там яма на ямі. Якщо неправильно зорієнтуєшся, то можна опинитися обличчям донизу, бо перевернеться візок. У нашому ЖЕКу знають про цю проблему, але нічого не міняється. Такі речі не так уже й складно виправити, просто треба мати бажання зробити це.
Уже кілька місяців Оля і Олександр будуть сімейне життя. Вони все роблять разом: готують їсти, підтримують одне одного на вулиці. Їм ще не раз доведеться зловити на собі здивовані погляди і шепіт за спиною, але тепло, з яким вони говорять одне про одного, роблять сьогодні цю пару однією з найщасливіших у Тернополі. А їх історія дає надію багатьом людям, які опинилися у складній ситуації.
– У мене є девіз у житті: боротись, жити й не здаватись. Любити, страждати, але перемагати, – каже Ольга. – Ми знаходимо одне в одному заспокоєння, і це, мабуть, найголовніше. Треба дати шанс цьому життю. Навіть якщо ми на візках, давайте боротися, щоб бути прикладом навіть для тих, хто ходить поруч з нами.
Антоніна БРИК.
Від редакції: Ольга Гавриліна очолює в Тернополі міську організацію інвалідів опорно-рухового апарату. Вона об’єднує майже сотню людей. Є серед них самотні, малозабезпечені. З нинішніми цінами на ліки та продукти інвалідам ще важче, ніж раніше. До Великодніх свят організація готує для важкохворих подарунки. Якщо є підприємці, меценати, які можуть поділитися продуктами, купити паску чи пачку масла, то можуть звертатися до Ольги Гавриліної за телефоном 0684218148.
неймовірно! Боже, який класний матеріал! І видно, як ці люди люблять один одного! Просто неправдоподібна історія! Взагалі, із задоволенямм читаю розповіді Тоні Брик! Класна журналістка! А цій парі вклоняюся за житєвий героїзм і бажаю великого щастя!