– Що, Микольцю, мо вмирати будеш? – примружила ліве око тітка Зоя.
– А не діждете! – закашлявся Микола, прикриваючись ліктем. В грудях йому аж клекотіло від крові та мокротиння, а він жартував:
– Ото ще відсвяткуємо нашу перемогу, тоді буде видно, – присів на стару дерев’яну лаву під хатою дев’яностолітньої баби.
– А твоя мама також на сухоти померла, – почала згадувати та, а Микола злився:
– До чого тут мої мама? Вони голод пережили, бідували, а я що їм рівня? Молодий ще, сімдесятка лише минула, – вступив очі у стежку, що змійкою бігла до криниці.
– Та ти не ображатися, я так сказала, – зм‘якла баба.
– То нема чого про ту, з косою, говорити, он, гляньте, як розвеснілося.
І справді, сонечко пригрівало тепло та ласкаво, не було на небі ні хмариночки. Березень освіжив землю зеленою травицею, звеселив співом пташок, обгорнув довгожданним промінням. Дочекали, пережили довгу зиму, а там, як Бог дасть…
– Я, ото, знаєте, «брехунця» изранку слухав, розказували про ту “корону”, що людей морить. Кажуть, до нас дійде, – зітхнув Микола і знову став довго кашляти.
– Не дійде, – жваво і впевнено сказала баба Зоя. То в містах він бушує, а до нас йому далеко, не добереться. Та аби тільки того ворога було…
– Та я не про себе, дітей шкода, – наче виправдовувався чоловік.
– А ти знаєш, де твої діти, що гризешся? Не знаєш, то сиди й мовчи, грійся на сонці, – розсердилася баба і замовкла. Стих і Микола, згадуючи своє невеселе життя.
Їх в сім’ї було дванадцятеро. Всі десь по світі тепер розкидані. Може й не всі живі. Рідко сестра телефонує наймолодша. Нелегка в неї доля. Чоловік пияк, діти хворіють. А він чим поможе? Сам, як билина на семи вітрах.
Після армії залишався на Дніпропетровщині. Одружився там з місцевою дівчиною. Розписалися, а весілля не робили. Стали жити в приміському будинку, що залишився дружині від бабусі. Микола на будові працював, Олена вчителювала. Двох синів народила йому. Все було добре, якби не “дружбани”. З ними чоловік пристрастився до алкоголю, через який в сім’ї почалося пекло. Сварки та бійки зруйнували вщент відносини. Миколу вигнали з бригади, навіть рік в тюрмі відсидів за хуліганство. Все пішло шкереберть.
Якось, після чергової бійки, дружина потрапила до лікарні. Сини-старшокласники, що теж не мали спокою від такого батька, зібрали його речі і виставили за двері. Коли Микола проспався, викликали таксі.
– Куди везти? – запитав водій.
– Він скаже, – показали на Миколу, яким трясло після перепою. Дали грошей на дорогу і сказали, щоб забув до них дорогу.
Ось так Микола назавжди втратив сім’ю. Він приїхав до старої батьківської хати-розвалюхи , що примостилася, наче гриб, на краю левади і став жити бідно та одиноко. Пити перестав. Захворів, та не зважав на хворобу. Баба Зоя була Миколі хресною, тому він часто ходив до неї. Бувало, що й зимували разом в бабиній хаті, яка була добротною, з дубовими вікнами та дверима. Стояла, як писанка, на горбочку. Всю околицю було видно з подвір’я.
Баба винесла з хати гарбузового насіння та стала пригощати Миколу.
– А може, рідкого хочеш, я капусняк варила? – запитала стиха.
– Нічого не хочу. – відповів Микола, пробудившись з туманного сну своїх гірких спогадів. Він глянув на широкий бліх, перерізаний стрічкою вузької річки і сказав:
– Я бузьків чекаю.
– А для чого тобі вони? – здивувалася баба. – Будуть чалапати по болоті та жаб ловити, а ті голоситимуть, мов навіжені, спати не даватимуть, – зовсім не зі злістю сказала і сіла на поріг.
– З ними веселіше, – мовив Микола і пішов стежкою вниз, навіть не попрощавшись.
Баба дивилася йому вслід і мовчала, думаючи про щось своє,
Миколу ховали в неділю. Сонячно було і тепло, наче влітку.
В синьому небі кружки бузьки, що якраз повернулися до села. Вони радісно курликали, бо нарешті здолали довгий шлях до рідного гнізда…
Раїса ОБШАРСЬКА.
