Колись вона називалася Широкою, збігаючи згори вниз, до завжди багатолюдної Торговиці. А в 20-х роках минулого століття Широку перейменували на честь одного з найстаріших боярських родів Шептицьких, з яких вийшли знані латинські та католицькі єпископи Варлаам, Атанасій, Єронім, Мартин…
Правда, після Другої Світової вулиця на півстоліття отримала назву Маяковського. Однак із здобуттям Україною незалежності древня Широка стала вулицею Митрополита Андрея Шептицького. Сам він, виходець із славетного роду, повернувшись в лоно української церкви, став пристрасним захисником прав українців. Не раз бував у Тернополі, зокрема, в Українській державній гімназії та «Міщанському братстві». Мріяв про спорудження в нашому місті нової церкви, навіть землю для цього встиг придбати. Нині на цьому місці – пам’ятник Андрею Шептицькому…
Вулиця ж, названа на його честь, розрослася з тих пір до непізнаваності. Як у довжину, так і у висоту. Адже в той час, коли в Тернополі можна було зустріти Митрополита Андрея, місто наше було переважно одноповерховим. Хоча й двоповерхівки вже виринали зрідка.
Тепер же… Новобудови на вулиці Шептицького наздоганяють одна одну, геть заступаючи світ низеньким старим будинкам. Але ті не скаржаться. Видно, не дуже їм, все пам’ятаючим і багато що пережилим, не особливо до серця стрімкість нинішнього життя. Метушливого, зчаста засміченого як базарними, так і будівельними відходами, а ще – чужоземними рекламними щитами, афішами, магазинними вивісками.
«Де Марк», «Фрей Вінг», «Лес Гріффе», «Вуд Вей», «Веб Гаузе», «Касабланка», «Л ‘ амур»… І цей перелік можна продовжувати, адже, окрім самої вулиці, яку паплюжить ця «іноземщина», недобра традиція продовжується на базарі. Пишу ж я ці чужі для українських очей назви по-українськи найперше тому, що відчуваю: у багатьох із них є елементарні орфографічні помилки.
Про низьку самооцінку власників цих торгових та інших закладів, названих не по-українськи, і говорити зайве. Адже видно саме так вони уявляють собі наближення до Європи, європеїзацію.
От цікаво: а ті, хто все оте понаписував на своїх «Маркетах», кав’ярнях і ресторанах якоюсь іноземною мовою – хоч одненькою! – володіють? Не кажучи вже про людей, які за цими чужоземними вивісками працюють… Чи їх алярмово, як наших поліцейських перед Євро-2012, вчили спілкуватися з гостями-іноземцями – хоча б на рівні першачків?
І ще одне мені цікаво: якщо б поліглот Шептицький побачив нині вулицю свого імені, обвішану від початку до кінця чужоземщиною, – як би зреагував? Думаю, так, як належить Великому Українцю: «Що робить людей одним народом? Передовсім мова…»
Погодився б із Митрополитом у цьому, буз сумніву, й великий меценат князь Острозький. Вулиця чийого імені – поруч із вулицею Шептицького. А на тій княжій вулиці, буквально в центрі міста: «Зевс», «Орамавадес», «Гарлінг», «Барбареско», «Лондон», «Карла», «Феррізо», «Біллербек», «Ла Прімавера. Італія»… І так далі, і тому подібне…
Це що ж виходить?
Що Україна століттями втрачала своїх найкращих синів і доньок, свій цвіт – аби нині її заполонило отаке чужоземне словоблуддя? І де – у до останньої краплі крові патріотичному Тернополі? Чи вже – не патріотичному? Навіть на словах, бо скрізь вони – чужі, чужі, чужі… За невеликим винятком, звісно. Адже на вулиці Острозького якимсь дивом збереглася «Калина» і ще кілька українських назв, включно з «Рукавичкою».
Зрештою, на прилеглих до згадуваної вулиці, є милозвучні «Солодка крамничка», «Кошик смачних продуктів», «Стара піцерія», «ЮліЯна», «Хліб», «Молоко»… Тобто, все по-людськи, як і має бути в Україні.
Але є й інше. Зокрема, «Два гуся» – ресторан, як уточнено на чималенькій вивісці «української і європейської кухні». Про якість страв мови не вестиму – сьогодні зовсім інша тема. А саме: що українського або європейського є в назві «Два гуся»? З якої мови взяті ці два слова? Не з української, це точно. З російської? Тоді, може, хай це будуть «Два весьолих гуся?»
Колись я вже пробувала з’ясувати походження цієї недолугої московської назви. Мені дохідливо пояснили, мовляв, то всеукраїнська мережа ресторанів. Тому, окремо для Тернополя назви ніхто змінювати не буде. Оскільки, як вважає київський власник мережі: «Два гуся» уже разлєтєлісь па всєй Украінє».
Ага, розлетілися… Знаємо ми, як вони літають, отакі натоптані. Це дикі гуси літають, а «Два гуся»… Вони ж мають такий стосунок до польоту, як тернопільська «Аляска» до американського штату Аляска. Ой, а Путін часом не планує ще й цю «свою», хай і колишню, територію анексувати – як наш український Крим? Йому ж усього мало, якби міг – весь світ проковтнув би.
Згадавши про нашу «Аляску», не можу не згадати й про «БАМ». Має таку ж гарну справжню назву цей наш житловий масив – Сонячний, а ми все «бамкаємо» і «бамкаємо». Цілих 30 років… Від інших змін вимагаємо, а самі з собою ради дати не можемо. Хоча начебто й змінюємося. Принаймні, «Октября» і «Пензи» давно в Тернополі нема.
Але, може статися, що й українських назв невдовзі не буде. Пройдіться центральною Руською – думаєте, тут вивіски на нашій рідній мові? Або понад ставом, попри «Топільче»…
Так от, у ці дні там через кожні 10-20 метрів величезні рекламні щити «Юнайтед бреверіс представляє «Універсал Бреверіс груп». І внизу, дрібненько, адреса: «пр.С.Бандери 32, а».
Патріотично, правда? Пан Степан, якби оте знущання прочитав, попросив би пігулку від серця… А може ні? Адже на щитах ще й україночка є у вишиванці. У тому сенсі, що не все українське зневажено.
Й одразу за ставом – вулиця Гетьмана Мазепи. Саме вона спонукала мене перечитати вивіски у центрі міста. Бо починається гетьманська з недавно відреставрованого магазину «Теко» («Тернопільська кооперація», як я розумію).
Власне, тепер це вже «КООП». Але не українськими буквами, а «по-модному» – «СООР». А далі, трішки вище, пішли «Банті», «Бюргер Клаб», «Ендорфін» та інша мара – аж до «Ватсонса»…
– То влада має дивитися, аби українські назви не зникали! – обурено сказала моя приятелька. – Бо якщо ні, то скоро й «Тернопіль» латиною будемо писати!
Певна провина влади, звісно, у цій тотальній іноземщині є. Але – якої саме влади? Хіба голова та серце кожного з нас – не органи влади? Ми ж ними думаємо, переживаємо, вирішуємо. А якщо ні, то нікудишня ця наша влада…
Міська влада винна в тотальному напливі примітивної «європеїзації» ? До певної міри, безперечно. Бо, якщо це продовжуватиметься, то де гарантія, що у цієї влади під самісіньким носом не змінять її українську назву на іноземну?
Центральна влада? Як на мене, саме в ній, рідній, головна причина. Починаючи від англомовного Петра Олексійовича. З його міжнародною корпорацією «Рошен». Ну й що, як її назва взята із середини прізвища По-рошен-ко? Президент цю середину англізував, і з’явився «ROSHEN». Один із найбільших європейських виробників кондитерських виробів. З фабриками, окрім п’яти областей України, у Литві, Угорщині, Росії… І з десятками магазинів у 28 країнах світу – від Ізраїлю й до США.
Але ні для кого, навіть для України, президентом якої його обрали саме українці, Порошенко винятку не зробив. Тож усе, від назви магазинів і до обгорток шоколаду, – «ROSHEN».
Ось такий яскравий приклад безмежної любові української влади до української мови. Про народ я вже не кажу: 90 відсотків українців про таку розкіш, як шоколад, за останні два роки узагалі забули. І тому на вивіски на кшталт «БУТІК» на якійсь обшарпаній будці наш народ уваги нині взагалі не звертає. А якщо й звертає, то хіба на «Секонд хенд»… Останнього у нас тепер так багато, як шоколаду в Петра Олексійовича…
Тетяна САВКІВ.
Від редакції. Можливо, хтось із наших читачів живе на вулиці, де всі вивіски – державною мовою? Повідомте про це, будь ласка. Будемо вдячні.
