– Братику, рідненький, Іванку, Івасику-Телесику, не відлітай! – ридала над домовиною Настя. – Мій маленький, як же ти там без мене? А я без тебе?!
Настя старша за брата. Невисокого зросту, худенька. А Іван – високий, міцний. Але сестра завжди називала брата маленьким або Івасиком-Телесиком, бо вибавила його…
…Майя зупинилась неподалік обійстя колишнього чоловіка. На її автівку ніхто не звернув уваги. Не наважувалася ступити на подвір’я, де рідня та містечко проводили у Вічність її сина. В інтернеті прочитала, що Іван загинув на фронті. І ось вона тут. Але боїться людського осуду. Не може глянути в очі доньці. І Степанові – колишньому чоловікові. Він стоїть навколішки перед синовою домовиною. У військовій формі. Значить, обоє пішли воювати…
…Майя рано вийшла заміж. У двадцять доньку народила. Степан дуже кохав дружину. Глядів малу, коли Майя їздила на сесії – навчалася заочно в інституті. Не ревнував, коли на неї задивлялися чужі чоловіки – молода жінка була вродливою.
Іванко народився через чотири роки після Насті. І тоді Майю наче підмінили. Їй не хотілося жити разом із чоловіковими батьками, хоча свекри ніколи слова лихого не сказали про невістку.
Якось поскаржилася про це своїй матері.
– Майко, не думай викинути якось коника. Чоловік у тебе – золото. А на власне житло ще заробите. Хоча, навіщо воно вам? Хата у сватів нова, велика. Крім Степана, більше дітей нема.
А потім молодій жінці стало тісно у своєму містечку. І не цікаво у школі, де працювала.
Майя гортала модні журнали. Їй би такий одяг, адже навіть після народження двох дітей має чудову фігуру. І врода квітла. Але не ті у неї з чоловіком статки, аби модно одягатися, як ці красуні.
Майя дратувалася. Чоловік усе списував на те, що двох дітей доглядала, працювала. Допомагав, як міг.
– Може, тобі на відпочинок поїхати? – запитав якось.
– У нас зайві гроші завелися?
– То ти згідна?
Якби Степан знав, що ця поїздка стане фатальною для сім’ї…
…Майя ніжилась біля теплого моря. Помітила, що один із відпочивальників звертає на неї увагу. Статний. Трішки старший за неї.
І ось він підійшов. Назвався Владиславом. Запитав, чи можна познайомитися та запросити на вечерю.
– Я – заміжня, – відповіла на те Майя.
– Але ж наразі ви тут самі.
Майя у Владислава закохалася. Заможний, галантний. Хотілося б, щоби цей відпочинок не закінчувався ніколи.
– Залишайся зі мною, – запропонував Владислав.
– Як?! У мене чоловік, діти, робота. І я тебе майже не знаю.
– Майю, ти гідна іншого життя.
– І тебе?
– І мене.
– А діти?..
Діти… Для Владислава це болюча тема. Він безплідний. Не приховав цього, коли одружувався. Прожив у шлюбі три роки. А потім дружина завагітніла. Клялася, що від нього. Мовляв, дива трапляються. Не вірив. Зробив тест. Дружина обманула. Розлучився.
Більше не мав серйозних стосунків із жінками. А Майя йому сподобалась. Він міг плекати її вроду. Купувати дорогі речі. Кохати її. А діти… Не хотів, щоб вони перебралися в його будинок. Він не любив дітей.
…Степан телефонував. Запитував про відпочинок, розповідав про сина й доньку. Казав, що скучає, зустріне її з потяга. А Майя вже не кохала свого чоловіка. Навіть не думала, що майже миттєво можуть зникнути почуття. Владислав… З ним так легко, безтурботно. «Залишайся зі мною», – спокусливо дзвеніло у вухах.
Якщо махнути на все рукою і погодитися? Майя боялася цієї думки. І хотіла бути з Владиславом. Але… діти. Владислав їй все розповів. Вона зрозуміла: він ніколи не захоче бачити її сина з донькою. Ніколи…
– Можливо, я повернусь до тебе, Владиславе. Жити у великому місті – це моя мрія. І з таким чоловіком, як ти. Та зараз треба збиратися додому.
– Я чекатиму. Коли вирішиш приїхати, зателефонуй. Я кохаю тебе, Майю.
Майї все вдома видавалось немилим. На думці був Владислав. У нього велика нова квартира – показував фотографії. Дорога автівка. А Степан вічно ремонтує батькову легківку.
– Скоро Іванкові п’ять років, – сказав чоловік. – Треба подумати, як святкувати будемо.
– Степане, нам потрібно серйозно поговорити.
– Про що?
– Про нас. Я більше не кохаю тебе. Я піду від тебе.
– А… діти?
– Залишаться з тобою.
– Хто він?
– Ти його не знаєш. Він не тутешній.
Майю намагалася опам’ятати матір, а батько проклинав. Просили схаменутися свекри. Але вона хотіла гарного, безтурботного життя.
– Я буду допомагати дітям.
– Нам від тебе нічого не потрібно, – твердо мовив Степан.
…Майя вийшла заміж за Владислава. Не шкодувала за минулим. Заможне життя їй подобалось. Перестала мучити совість, що залишила дітей. Що не бачила батьків – заборонили навіть на порозі з’являтися.
…Настя любила братика. Замість мами розповідала перед сном казки. Називала Івасиком-Телесиком, маленьким…
Степан не шукав іншої жінки. Багато працював. Дбав про дітей.
Виросла Настя. Вивчилася. Працювала в школі, де колись навчалася.
Іван розумівся на комп’ютерах. Закінчив коледж. Влаштувався на роботу.
У їхній сім’ї воліли не згадувати Майю. Настя навіть весільну світлину, на якій батько з матір’ю, заховала.
…Війна застала всіх зненацька. Пішов добровольцем на фронт Степан. А згодом і син.
– Іванку, Івасику, мені страшно самій залишатися, – крізь сльози шепотіла Настя.
– Сестричко, твій братик уже не маленький, і мусить захищати тебе. Тільки заміж не вийди, поки не повернуся.
– Жартуєш…
…Не йняла віри, що брат загинув. Недавно телефонував. Обіцяв берегти себе. А тут така страшна звістка…
– Не відлітай, Івасику-Телесику. Мій маленький, ти ж обіцяв повернутися…
Степан підвівся з колін, обійняв доньку.
– Не плач, Настуню, – а в самого по втомленому, обвітреному обличчі струменіли тяжкі сльози.
Похоронна процесія рушила з подвір’я. Майя завела автівку. Попрощатися з сином не стачило духу …
…Ховали Івана, а в осінньому небі у теплі краї летіли птахи. І раптом… розвернулися, зробили коло над цвинтарем і вирушили далі.
Люди з подивом дивилися на птахів.
Можливо, вони взяли душу молоденького воїна на м’якенькі крильця, аби віднести у Вічність…
Ольга ЧОРНА.
