Він був схожий на втомленого Бога. Старий і сивий. З добрими сумними очима і світлою душею.
Носив за плечима вагу прожитих літ, що пригинали його до землі.
Був хранителем могил своєї родини. Пам’ятав, де хто похований. Відвідував…
Молився до сонця, бо змалечку любив тепло. Сонце торкалося його чола – дякувало за вдячність.
Його ще замолоду вважали диваком. А пізніше й поготів. За те, що розмовляв з птахами. Що вклонявся деревам, коли заходив до лісу. Що вмів передбачати погоду. Що не проганяв кошенят, яких підкидали односельчани. Що розмовляв сам із собою, коли прошковував польовою дорогою. То він зі своїм Ангелом вів бесіду. Але хто це розумів?
На старості залишився сам. Діти давно до міста перебралися, осіли там. І його кликали. Не міг залишити свого сільського обійстя, свого неба, мусив бачити схід і захід сонця, перемовитись зі своєю покійною Даркою, яка серйозно дивилась на нього з давньої чорно-білої світлини.
Наймолодший внук був схожим на діда. Мав добре співчутливе серце. Може, тому, що дід вибавив його. Хлопець любив слухати дідові оповідки. Дід навчив онука не боятися блискавки і грому, бо їхню оселю захищають від негоди дві високі липи. Навчив пошанівку до людей та природи. Казав: «Якби хто чув, як кричить від болю дерево, коли його ламають чи ріжуть по живому».
Онук виріс, вивчився. Працював. Мав наречену. Якби не війна…
Приїхав попрощатися з дідом. «Благословляю тебе, внучку, і хай Господь благословить», – тихо мовив. А серце боліло й кричало, наче дерево, на якому щойно зламали живу гілку.
Відганяв тривожні передчуття. «Ну, чого так смутно дивишся?» – бурчав до Дарки на світлині. А в самого тенькала душа.
…Син не знав, як сказати батькові, що його улюблений онук загинув. Старий це відчув. Так було, коли в лікарні вмирала його Дарка.
Витягнув з шафи вбрання, в якому ходив до церкви. Одягнувся. Чекав, коли хтось з рідні приїде, аби завезти на похорон…
…Повернувся додому. Вечоріло. На подвір’я лягали тіні від дерев. Старому здавалося, що це сновигали його смутки. А в душі була така безодня, така порожнеча, що не хотілося жити. Перехрестився, бо так думати гріховно. Прошепотів:
– Господи… чому?
Очі взялися слізьми. Звів погляд до неба.
Небо мовчало…
Ольга ЧОРНА.
