Невигадана історія. Жебрачка

Перехожі здивовано на неї озиралися: стара, зовсім не схожа на жебрачку жінка порпалася в смітті. Я зупинилася навпроти неї. Спохопилася: жінку цю я добре знаю! Була вона мачухою моєї давньої подруги. Утім, чи можна було називати Настю мачухою?

Давно це було. Ще в cімдесятих, коли прийшов до Насті свататися удівець  Максим, Настя жениха не чекала. Зігрівала у серці пам’ять про чоловіка Миколу, котрий рано залишив білий світ. Усі ці роки він стежив за Настиним життям з портрета. Пізніми вечорами, повернувшись із ферми, Настя готувала вечерю на двох. За вечерею вона розмовляла з Миколою, сперечалась з ним, про щось радилася. Настя вже звикла до самотності, і прихід Максима до її оселі був для неї снігом на зеленому листі.

Знала: привела Максима до неї біда. Трьох діток залишила йому покійна дружина Марія. Найстаршій, Олі, було тоді вісім років. Наталі – шість. Найменшенькому, Василькові, минув лише рочок.

Тієї ночі Настя не спала. Мов слизькі намистинки, перебирала у голові Максимові слова. Воно, може, і його правда: літа спливають, як листя за водою. Колись приплентається до неї старість – не буде й кому ковтка води подати. Максимові діти можуть стати і Настиними. Буде колись у неї велика родина.

Обійстя удівця Максима неначе знову розквітло, відколи в хаті поселилася Настя. Жінка усьому вміла дати лад. Молодші, Василько і Наталя, одразу кликали Настю мамою. А котрогось дня це слово вихопилося і у найстаршої Олі.

Діти підростали. Росли і клопоти про них. Найбільше боялась Настя, аби її діти не почувалися сиротами. Інколи, таємно від Максима, вона робила їм поблажки, потурала забаганкам. Сама шила для них обновки. Найкраще плаття на випускному балу, звісно, було у її Олі.  “Дівчинка того варта”, – запевняла Настя Максима. Здається, що й Олина золота медаль більше втішила Настю, ніж Максима.

Коли Оля вступила до педагогічного інституту, щотижня готувала для неї Настя важку сумку: “Щоб добре вчитися, треба добре їсти”, – любила повторювати доньці.

Було нелегко. Особливо тоді, коли захворів малий Василько. Лікарі визнали у нього важку недугу крові. Максим аж зістарився від горя. Принишк якось. І коли одного дня Насті зателефонували, що Максима з роботи забрала швидка, вона вперше безутішно розридалася…

Лікарі призначили Максимові першу групу інвалідності. Мучили його нестерпні болі у хребті. Чомусь важкими ставали ноги. Але катастрофічно не вистачало коштів на лікування. І для Максима, і для малого Василька. Тепер довгими вечорами стукотіла у Настиній кімнаті швейна машинка. Щоб підзаробити якусь копійку, Настя обшивала сусідів і знайомих.

Минали роки. Прилетіли і радісні вісті. Троє весіль відшуміло на їхньому подвір’ї. Василь і Наталя жили зі своїми сім’ями у Тернополі. Олине сімейство зосталося вдома. Якось на сімейній раді Олин чоловік Павло запропонував продати Настину хату, що багато років правила їм за дачу. Зойкнуло Настине серце. А потім погодилась з дітьми: справді, несила їй обробляти стільки землі. Вистачає городу біля їхньої хати…

Гроші Настя поділила між дітьми. Мізерну частку залишила для себе і Максима. Раділа: тепер він знову зможе поїхати у санаторій. Але їхати у Крим Максим категорично відмовився. Приховав від Насті страшну правду, яку випадково підслухав у кабінеті лікаря: лічені дні осталося йому жити. Ніякі ліки вже не потрібні. Недавно навіть приснилось, що Марія кличе його до себе. Щож, гірко розраджував себе, дітям він маму знайшов, онуків дочекався. А там хай станеться за волею Божою.

З тихим сумом в очах однієї січневої ночі Максим помер. Побивалася за ним Настя. Аж захворіла. Снилися їй жахливі сни. Наче йде вона одна чорною пустелею. Душно їй. Страшенно хочеться пити. Вона спотикається об каміння і падає. Враз долітають до неї знайомі голоси. Так, це голоси її дітей. Оля і Павло говорять про Настю. Про те, що скоро відвезуть її у якийсь притулок, у дім престарілих, де Насті буде краще, ніж у них. Обважнілою рукою Настя смикає себе за волосся: чи це сон? Чи все насправді? Вона вже чітко чує розмову Олі і Павла. Не вірить іще, що більше вже їм не потрібна.

Настя ледве стала з ліжка. Молотом їй било у скронях. Зав’язала у вузлик кілька своїх речей. Перехрестилася. І коли усі поснули, тихенько вийшла у ніч.

Відтоді ось уже півроку тиняється Настя по вокзалах, жебракує. Вона не проти заробити чесну копійку. Піти б, приміром, нянькою в добру сім’ю.  Але люди відмовляють їй, бояться жінки з вулиці. Тому просить вона Всевишнього, щоб послав їй смерть.

Ось такою, худою, знищеною, зустріла її в обласному центрі і я. Вислухала сумну сповідь. Дала їй кілька гривень, які, звичайно, Настю не врятують. Вдома не виходила мені з голови думка, що треба було ще щось для неї зробити. І чомусь перед моїми очима постала Ольга, названа Настина донька, а моя давня подруга, ще школярка. Був тоді липень. Якось почався сильний дощ. Небо розколювали сліпучі блискавки. Несамовитий вітер збивав липовий цвіт. Нараз я почула сильний стукіт у двері. “Хто б це в таку негоду ? ”- подумала. Не вірю власним очам: Оля ! Стоїть мокра вся, аж труситься. Виймає з-за пазухи кошеня: “Ось, візьміть. Знайшла його біля вашого дому. Не блукати ж йому голодним на вулиці…”

Чому ж тепер голодною блукає її мама?