Собака – друг людини. Цей вислів став не тільки крилатим, а й довів, що це справді так. Упродовж тисячоліть собака вірно служить людям, виконуючи різноманітні функції: охороняє обійстя, квартири та цінні об’єкти і споруди, бере участь у військових операціях та пошукових заходах, служить поводирем для незрячих, виконує роль доглядальниці, посильного, розвідника, ловить небезпечних злочинців, приходить на допомогу людям у воді та проваллях, тішить своєю присутністю дітей і рятує від самотності одиноких людей.
Тому собаки стали нашими улюбленцями. Ці тварини дуже швидко звикають до своїх господарів, натомість їм необхідні тільки увага, ласка та їжа. Приручені тисячі років тому, у багатьох випадках вони стали справжніми членами родин.
Сьогодні я хочу поділитися зворушливою історією про сліпого собаку Барса, якого півтора місяця оплакувала моя землячка, колишня сусідка Марія Гераус з Городниці, що на Гусятинщині…
– Здається, ніби вчора ми прийняли в родину маленьке цуценя і назвали Барсиком, – ділиться спогадами Марія Гераус. – Внукам Тані і Андрійку тоді було по десять років. Вони гралися з ним, гуляли. Він був вірним другом їм. Ріс таким кумедним, веселим, грайливим і допитливим. Якось швидко пролетіли роки, підросли внуки, а разом з ними подорослішав їхній чотирилапий друг, став серйозним, поважним псом і повноправним господарем чималого обійстя.
Згодом Таня та Андрій поїхали на навчання в Тернопіль, приїжджали лише на вихідні. Але Барсика не переставали любити, він у нас був оточений ласкою і турботою. Однак його вже не цікавили іграшки, якими раніше грався, частково зник блиск в очах, дещо менше став реагувати на все. Пізніше ми зрозуміли, що він добре не бачить, а років дев’ять тому повністю осліп. До того ж втратив слух.
З роками пес помітно старів. Все довше протягом дня спав, швидко втомлювався, на мордочці з’явилася сивина, а погляд втратив колишні “вогники”. Став сумним і навіть байдужим. Воно й недивно, адже йому виповнилось двадцять років… Проте ми робили все, аби собака не відчував, що він зайвий чи його вже не люблять…
Але нещодавно з ним трапилась пригода, у яку важко повірити. Ми досі не можемо оговтатись, – жінці на очі навернулись сльози. – Півтора місяці тому Барсик пропав. Як це сталось, не знаємо. Певно, хтось залишив відкритою хвіртку на город, і пес через те вийшов з подвір’я (він давно вже не був на прив’язі і вільно собі гуляв, щоразу повертаючись до своєї буди). Коли побачили, що його немає, стали шукати. Барсика ніде не було, не прийшов і на другий день, і наступного. Але ми надіялись.
Коли минуло пару днів і все марно, я подумала, що його вже немає в живих. Говорять, що домашні тварини, коли відчувають близьку смерть, ідуть з обійстя, щоб не засмучувати господарів. Сказала синові, щоб взяв лопату та пішов шукати у «Селиска» (так у нас називають невеличку горбисто-лісову місцину (авт.)) і там його похоронив. Іван півдня все обшукав і не знайшов Барсика. Ми дуже переживали, навіть моя 92-річна мама Ольга плакала щодня, а я молилася за нього і думала, де він – бідний, сліпий, глухий та ще й голодний. Чи живий, чи інші пси не роздерли десь, чи машина або трактор не збили, він ж такий беззахисний…
Жінка аж заходилась від плачу, гіркий клубок засів в горлі і мені…
– Минув майже місяць, я тоді остаточно втратила надію, що Барсик знайдеться і що він взагалі живий, – продовжувала пані Марія. – Діти і внуки просили змиритися і казали придбати собі маленьке песеня. Минали ще дні, сусіди і знайомі переконували, що Барса стовідсотково вже немає в живих. Тоді один знайомий сказав, що коли у нього появляться цуценята, принесе одного. Я погодилась. Та раптом у великодню п’ятницю дзвінок від внучки Тані, яка заміжня у сусідньому селі Самолуски. Вона питає: баб, ти ще хочеш песика? Я їй: а ти що, маєш? Дуже малий? Вона тоді: та нащо тобі малий, я тобі твого Барсика привезу… Як?.. Я мало не випустила з рук телефон. Не могла повірити в те, що сказала Таня. А внучка далі повідала, що вийшла з хати і побачила, як Матвійко (син Тані) гладить якогось пса на подвір’ї, злякалась і побігла до них. Матвійко й каже: бабуся хоче песика, давай завеземо їй цього…
Таня завмерла. Бо то був ніби Барсик, тільки такий худющий і ледве на ногах стояв. Вона покликала його по імені, а він почав облизувати їй руки. Сумнівів не було. Таня погодувала пса і через якийсь час привезла до мене.
Пані Марія знову змахує сльози з очей.
– Я з радості не знала, що робити. Взяла Барса на руки, цілувала, як малу дитину. Такий виснажений був, аж душа болить донині. Адже пройшло півтора місяці. Та й до Тані через поле буде два-три кілометри. В голові не поміщається все… Почала відгодувати, трошки відійшов, погуляє і знову йде у свою буду, ми її не перемістили. Спокійний, але їсти хоче щоразу… І здається, трошки відновився слух, бо водить головою у бік того, хто кликне чи на інший звук. Він – як дитина, член нашої сім’ї. Тож дякувати Богу, що залишився живим…
Ні пані Марія, ні син, ні дочка, ні внуки досі не можуть отямитись від того, що сталось. До сих пір не можуть зрозуміти, як Барсик потрапив до Тані. Там він був лише раз років дев’ять тому, до того як осліп – Іван брав його з собою, коли йшов через поле до племінниці садити картоплю. Минуло стільки часу. Як таке можливо?
Але як би там не було, ця історія має хеппі енд. Справжнє передвеликоднє диво. Любов, вірність і прив’язаність собак до своїх господарів найчесніша. У цьому ми щоразу переконуємось…
Марія МАЙДАНЮК.
PS. Я довго думала про цей випадок. Вирішила знайти хоч бодай одну відповідь. І ось на що натрапила. Виявляється, наші чотирилапі друзі мають надприродні здібності: вони бачать носом. Так, так, це довели американські вчені.
Група ветеринарів з Корнельського університету (Cornell University) в Нью-Йорку провела МРТ-сканування мозку різних собак. Аналізуючи отримані дані, дослідники виявили, що між нюховою цибулиною, що відповідає за розпізнавання запахів, і потиличною частиною, яка є областю обробки зорової інформації в мозку, існує зв’язок.Це означає, що собаки дійсно можуть “бачити” своїми носами, тобто за допомогою нюху визначати, де знаходяться ті чи інші предмети, стверджують вчені. Саме це пояснює, чому сліпі собаки все ще можуть грати в м’яч і приносити господареві речі.
Коли людина заходить в кімнату, вона в першу чергу використовує зір, щоб визначити, де є двері, стіл або диван. Собаки ж, за словами дослідників, за допомогою носа дізнаються про навколишнє середовище і орієнтуються в ньому. Одна з авторів дослідження Філіпа Дж. Джонсон пояснила, що ця наукова робота підтверджує попередні її обстеження сліпих собак. За її словами, пси з поганим зором набагато краще орієнтуються в просторі, ніж люди з такою ж недугою…
