Осіння мелодія її життя

Осіння мелодія її життя

На загубленій срібній струні «бабиного літа» забуту мелодію грав вітер. Музика, яку чула лише душа і від якої усміхалися небеса. Звуки, які змусили пізню осінь розпустити золоте волосся і закружляти у повільному танку із втомленим від суєт світу…

І врапт цієї неземної мелодії несміливо торкнулися ніжні звуки скрипочки – в осінньому парку щось імпровізувало дівчатко.

«Браво! Браво» – шелестіли листям статечні клени.

«Гарно! Гарно!» – шепотіли берізки…

Дівчатко закінчило грати, вклонилося своїм поважним слухачам-деревам. «Браво! Браво!» – здавалося, продовжували аплодувати вони…

…Ніхто не сумнівався у Яринчиному майбутньому. «Ти будеш першою скрипкою», – казав учитель музики Адам Казимирович своїй улюбленій учениці. Але Яринчині імпровізи залишилися в минулому. Вона вибрала професію медика, як і її коханий Артем. Він вважав: музика – це несерйозно.

До Ярини доходили чутки, що Артем зраджує їй з іншими дівчатами. Не вірила. Заздрять, думала. А коли наважилася запитати, чи це правда, відповів:

– Ти не кохаєш мене, якщо слухаєш різні дурниці.

Ярина опустила очі. Артем засміявся.

На п’ятому курсі Ярина завагітніла. Поділилася з коханим звісткою. Гадала: нарешті вони одружаться.

– Спершу треба кар’єру зробити, хоча би старт. Та й навчання потрібно закінчити. А тоді вже про дітей думати. Зроби аборт, – наполягав Артем.

Ярина не стримала сліз.

– Ти ж знаєш, що я кохаю тебе. А одружимось відразу, як отримаємо дипломи. Обіцяю, – непевно мовив хлопець.

Вона вагалася. Боялася губити їхнього первістка. Та врешті зважилася…

– Ярино, після аборту ви ніколи, чуєте, ніколи, не зможете мати дітей! – спам’ятовувала юну пацієнтку старша лікарка.

– Я… ми вирішили! – перебила її дівчина.

Пізніше Ярина проклинатиме той день. Буде каятися. Тепер же чекала пропозиції від Артема. Подумки облаштовувала їхнє спільне життя.

– Нам потрібно серйозно поговорити, – сказав хлопець за кілька днів перед випускним. Дівоче серце радісно підстрибнуло. Нарешті!

– Я одружуюся!

– Тобто… ми…

– Я одружуюся з Тетяною.

– Жартуєш? А я? Наша дитина?

– Яка дитина? Ти ж аборт зробила.

– Бо ти цього хотів… Це жорстоко, Артеме!

– Жорстоко вбивати ненароджену дитину. Тепер ти не зможеш народити. А я хочу мати нормальну сім’ю. І знаєш, жінки народжують наперекір усьому. Ти не змогла…

– Ненавиджу тебе!

Артем у відповідь засміявся.

На випускний Ярина не пішла. Не могла бачити Артема. І Тетяну. Таки правду казали подруги. Даремно не вірила. А Тетяна – вигідна наречена. Батьків брат – чиновник у медицині. Допоможе знайти гарну роботу, зробити кар’єру… Яринині одногрупники веселились на випускному. Вона поїхала на дачу. Подалі від усіх. Дістала скрипочку.

– Колись я зрадила тобі, – мовила до інструмента. – А тепер зрадили мене.

Торкнулася смичком струн. Не мелодію – зойк видала скрипка. Яринина душа зойкнула у відповідь.

… Артем з Тетяною поїхали працювати до іншого міста, де її дядько мав поважну посаду.

Ярина знайшла роботу у невеличкому містечку – неподалік від обласного центру, де жила з батьками. Містечкове життя спокійне. Колеги – привітні. Ярині подобався величезний старий сад довкола лікарні. Панський ще. У теплі погожі дні на лавках у саду любили сидіти хворі. А у вечори – закохані. В Ярини навіть з’явилося улюблене дерево. Низьке, з гіллям, схожим на богатирські руки. Молода лікарка часто сюди приходила. Про щось думала. Вона була добра, але мало усміхалася. Вродлива, але самітня. Нікому не відкривала душу. Не шукала на роботі друзів-подруг. Сторонилася чоловіків.

Тридцятиріччя Ярина святкувала вдома.

– Доню, хіба на Артемові світ клином зійшовся? – запитувала матір. – Вже давно пора його забути.

– Онуками б потішитися, – зітхав батько.

Ці слова боляче кололи Яринине серце. Батьки не знали про її гріх…

– Ярино, в твого колишнього вчителя музики біда трапилась, – розповіла за вечерею матір. – Нині зустріла його. З внучкою. Подався…

– Адам Казимирович захворів?

– Його син з невісткою загинули. З відпочинку поверталися. Аварія і… Шкода дівчинку. Як він раду дає собі та восьмирічній дитині?

– А дружина його де?

– Кілька років тому померла.

Ярина не знала, які тепер уподобання у восьмирічних дівчаток. Вона в цьому віці любила ляльки. А ось її десятирічна сусідка Людочка вже модою цікавиться. Недавно розповідала Ярині про модельок і запитувала, чи пасує їй джинсовий комбінезон, присланий бабусею з Італії.

У вихідний Ярина купила солодощі й кумедного м’якого ведмедика. Зателефонувала до Адама Казимировича. Напросилася в гості.

– Яринко, це – моя Вероніка, Ніка, – голос у вчителя був сумний. Зараз, дівчатка, буду вас вгощати.

Після «солодкого столу» Адам Казимирович попросив внучку щось зіграти для гості. Коли Ніка закінчила грати, Ярина запитала:

– А мені можна?

Вона імпровізувала. Мелодія була схожа на хаос почуттів. На скрипочку накрапали сльози. Ярина зіграла своє життя.

Ніка заінтриговано дивилася на колишню дідусеву ученицю. Вчитель ховав мокрі очі за запітнілими скельцями окулярів. А Яринина душа кричала: «У тебе могла би бути така донька чи син!».

Ярина з Нікою подружилися. Адам Казимирович називав обох «мої дорогенькі дівчатка» і навіть трохи повеселішав. А якось сказав:

– Яринко, маю прохання, хоча не знаю, чи маю право на це. Але ж роки, роки… Якщо зі мною щось станеться, подбайте про Ніку. Я знаю, що можу довірити її вам. Та й більше нікому. Вона любить вас…

Ніка любила грати в парку. Вона нагадувала Ярині себе – щасливе дівчатко, якому колись аплодували берізки і клени…

Цього дня Ярина взяла й свою скрипочку. Заграли удвох з Нікою. Осінній парк милувався мелодією. А листочки не просто опадали з дерев – вони виконували дивний магічний танець. Зупинялися перехожі. Слухали музику. Казали:

– Як гарно грають мама з донькою!

А потім Ярина імпровізувала. Осіння мелодія її життя…

Неподалік зупинився чоловік в інвалідному візку. Жінка видалася йому знайомою. Невже?..

Мелодія стихла. Дівчинка поклала скрипку в футляр і пострибала збирати листочки. Жінка присіла на лавочці. Чоловік в інвалідному візку під’їхав ближче.

– Ярина? Ти? – запитав здивовано-розгублено.

– Артем?!

Він нарікав на несправедливе життя, на Тетяну, яка залишила його після важкої хвороби, на інвалідність, і на те, що крім батьків, більше нікому не потрібний.

– Ви так гарно грали. А ця дитина…

– Моя дівчинка.

– Твоя? Але ж ти… не можеш…

Ярина усміхнулася. Здвигнула плечима. Підбігла Ніка.

– Хто це? – запитала на вухо.

– Дядько, через якого я колись розгубила між осіннім листям ноти.

Артем від’їхав до лавки, де його очікувала матір. Спостерігав за Яриною та дівчам.

Дівчинка в пальтечку кольору стиглого сонця збирала в букет жовте листя. Ярина усміхалася. Артемова душа пекла від смутку…

Ольга Чорна

журналіст, блогер, газета "Наш ДЕНЬ"





Loading...




Схожі публікації

Залишити коментар

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

shares